**Очікування**
На останньому курсі університету Яринці зробив пропозицію Максим, з яким вони зустрічалися майже рік. Мріяли про спільне життя, як і більшість майбутніх молодят. Дівчині здавалося, що вона найщасливіша виходить заміж за кохання. Вона добре памятала слова бабусі:
“Онученько, заміж треба виходити тільки за коханням, повір мені. І не слухай ці глупі приказки типу ‘звикнеш полюбиш’. Не полюбиш…”
Ярина кохала Максима й була певна, що він відповідає їй тим самим. Тому, не вагаючись, сказала “так”.
“Оленко, будеш у мене свідкою на весіллі”, звернулася вона до найкращої подруги, з якою вони жили в одній кімнаті гуртожитку.
“Звісно, а хто ж ще?” сміявся дівчина.
Та вже на третій день після цього Яринку чекав такий удар, що вона ледь не втратила свідомість. Вона застукала свого нареченого Максима з Оленкою у навчальній кімнаті і не в найкращому вигляді.
“Хоч би пристойне місце обрали”, кинула вона грубо й вибігла зі сльозами.
Потім Максим благав пробачення, мямлив щось на кшталт:
“Яринко, ти все не так зрозуміла, це зовсім не те…”
“Усе зрозуміло, Максе. Я більше не хочу мати з тобою справи, а тим паче заміж. Ти зрадник, і на цьому все. А моя колишня подруга тобі під пару. Одружуйтесь на здоровя!”
Після такої зради Ярина остаточно розчарувалася в чоловіках. Вона вирішила: більше нікому не вірити. Тепер вона саме буде морочити їм голови, як вони їй.
“Хоч це й цинічно, думала вона, але я більше не хочу бути обдуреною й отримувати стрес.”
Максим із Оленкою одружилися, та відразу завагітніла. Ярина після університету залишилася у Львові, влаштувалася на роботу і виявилося, що її колишній працює в тому ж офісі, тільки в іншому відділі. Вони іноді стикалися.
Першим заговорив Максим:
“Привіт, ось так збіг! Ну як справи?”
“Привіт, усе чудово!” весело відповіла Ярина, вирішивши не показувати образу. “А ти як?”
“Та вже батько, Оленка дочку народила.”
“Вітаю”, промовила вона й, посилаючись на справи, пішла.
На корпоративі трохи пяний Максим не відходив від неї, і вона без труднощів повернула його. Але після його зізнань про те, як сумує без неї, вона його відшила. А потім ще й розповіла його дружині про їхні зустрічі.
Ярина розуміла, що це була помста, але нітрохи не шкодувала. Вона зустрічалася з хлопцями, але коли хтось заводив розмову про серйозні стосунки відразу припиняла знайомство.
В офіс прийшов новий керівник відділу Артем. Відразу почав проявляти до Ярини увагу.
“Ну, тримайся, Артем тобою всерйоз захоплений”, сміялися колеги.
“Подивимось”, подумала вона.
Але потім він справді закохався: запрошував у кафе, вона навіть пару разів погодилася. Але далі не йшла тримала дистанцію.
“Яринко, раптом сказала їй колега Настя, ти ж знаєш, що в Артема дружина й четверо дітей?”
“Що? Невже четверо?” здивувалася вона.
“Так, мені сказала кадровичка Оксана. Попросила тебе попередити. Усі в офісі знають, що він за тобою пятами ходить. Тобі це потрібно потім із багатодітною мамою розбиратися? Все одно тебе обвинуватять.”
“Дякую, Настю. Я й не збиралася його відбивати. Він мені й так не подобається просто морочу голову, як помсту.”
Коли Артем знову запропонував піти разом на вечерю, вона різко відповіла:
“Ні, дякую. Мене гризе совість твої діти не винні, що в них такий ненадійний тато.”
Він остовпів не думав, що хтось знає про його сімю. Після цього більше не підходив.
Так минуло кілька років, а Ярина так і не почала серйозно ставитися до чоловіків. Їй здавалося, що кожен із них хоче її обдурити. Вона вже й сама не вірила, що зможе когось полюбити.
“Мене колись зрадив коханий, і я вирішила: більше не буду нічиєю жертвою. Краще сама буду мисливицею так простіше.”
Так вона й жила. Їй вже тридцять два. Вона гарна, цікава й успішна, але не заміжня. А якщо траплялися одружені, вона просто морочила їм голову, тримаючи дистанцію. Спостерігала, наскільки жорстокими можуть бути деякі чоловіки до своїх дружин. Швидко в них розчаровувалася.
Ярина вже три роки працювала в іншій компанії, де познайомилася з Олегом. Привітний, симпатичний, трохи сумний і ненавязливий. Вони часто обідали разом, іноді після роботи їхали одним автобусом. Він здавався їй близьким, але водночас недосяжним.
Одного разу після корпоративу він підвіз її додому, але на запрошення “зайти на чашку чаю” ввічливо відмовився. Вона відчувала, що подобається йому, бачила його погляди, чула його серйозні розмови. Але між ними була якась невидима стіна.
Від колеги Ольги Ярина дізналася про нього більше:
“Ти зна