**УДОВЕЦЬ**
Микола закохався в Оксану ще зі школи. Крихітна, тендітна, з рясною росишкою рудих веснянок на носі. Саме такою він побачив її вперше, і ще тоді, у шостому класі, закохався до нестями.
Оксана була молодшою за нього на три роки. Вчилася завжди на відмінно, була скромною та соромязливою. А Микола з кожним роком все глибше привязувався до неї душою. Надзирав за нею на перервах, коли вона з подружками гралася у класики на шкільному подвірї. Легенька, як яскрава метелиця.
Коли він повернувся з армії, того ж дня прийшов до Оксани з букетом квітів просити її руки.
Батько Оксани був чоловіком суворим, серйозним. Довго розмовляв із Миколою окремо, а потім, з усмішкою, простягнув йому руку доньки.
Весілля було гучним. Навіть найдальші родичі зїхалися. Молодих вітали три дні. Очі Оксани сяяли від щастя, а Микола був безмежно гордий. Він вважав, що йому дісталася найкраща наречена в селі.
Через два роки, за допомогою батьків, Микола збудував хату. Оксана літала від радості за три місяці до народження первістка вони змогли переїхати у власний дім.
Народилася дівчинка, назвали її Маряною, на честь бабусі Оксани. Донечка була міцна та здорова, але для Оксани пологи стали справжнім випробуванням.
Цілий рік після народження доньки Оксана ходила бліда, наче вичавлена. Микола возив її по лікарях, а ті лише розводили руками: потрібен час, щоб організм одужав.
Коли Маряні виповнилося півтора роки, Оксана дізналася, що знову вагітна. Лікарі радили перервати мовляв, сили вже не ті, може не виносити. А якщо й виносить, то може не породити.
Микола разом із лікарями умовляв Оксану, але вона була непохитна.
Свого дитяти я не вбю! Воно не винне, що захотіло народитися. Що буде, те й буде, казала Оксана. На все Божа воля!
Останній місяць вагітності Оксана провела в лікарні. А вдома сумувала маленька донечка, і коханий чоловік не знаходив собі місця. Серцем відчував лихо неминуче.
І серце його не обдурило. Пологи Оксана не пережила у неї просто зупинилося серце. Але на світ встигли зявитися дві чудові дівчинки-близнята.
Микола був невтішний у своєму горі. На похоронах, стоячи біля могили, він дивився на чорний вал землі порожнім, бездумним поглядом. Перед очима промайнуло все його життя з Оксаною щасливі дні, її усмішка. А в вухах, оглушливим дзвоном, стояв її голосний сміх. Коли труну опускали в могилу, Микола впав на коліна й заревів, ніби поранений звір.
Як? Як я без тебе тепер? Що мені робити? Навіщо мені жити далі? Сльози котилися по щоках, а в душі розверзлася прірва. На місці серця чорна діра.
А після похорон він запив. Глухо, без памяті, по-чорному. Пив, щоб не згадувати її, щоб не чути в голові її голос.
Батьки Оксани забрали дівчат до себе. Вважали, що Микола навряд чи оговтається від горя і зможе бути їм добрим батьком.
На сороковий день після смерті Оксани Микола, знову напившись до непритомності, заснув у сінях. І сниться йому сон: у хату заходить Оксана, у білій вишиванці, волосся розпущене по плечах, і в ньому, мов руді ягнята, грають промені сонця. Підійшла до нього, погладила по голові і так лагідно, ніжно промовила, як колись:
Миколко, любий, ну що ти робиш? І не соромно тобі? Зіщулила свої зелені очі й погрожує пальчиком. Донечки зовсім батька не бачать, суму