Ось перероблена історія, адаптована до українського культурного контексту:
Минуло два роки самотності Олени. Так склалося в її житті овдовіла у двадцять сім. Вони з чоловіком прожили разом небагато, близько року, вже мріяли про діточок, коли раптом усе зруйнувалося.
Ігор повернувся з роботи раніше з головним болем.
Відпросився у начальника, голова розривається, сказав він дружині, коли та теж прийшла з роботи й побачила його блідим, лежачим у ліжку.
Ігорку, може, викликати швидку? У тебе вже не перший раз такі напади, наполягала Олена.
Не треба, відлежуся, не вперше, відповів він і повернувся до стіни.
Зараз зроблю тобі чай з мятою, і пішла на кухню.
Поки заварювала, в голові крутилося:
Не перший раз у Ігоря такі болі, а до лікарні йти не хоче. Треба якось його переконати. Невже в тридцять три роки так мучитися? Це ж не просто так.
Олена принесла чай, поставила чашку на тумбочку і тихенько покликала:
Ігорку, Ігоре Він не відповідав. Вона торкнулася його плеча ніякої реакції.
Тоді штовхнула сильніше все одно нічого. Злякалася, швидко набрала швидку, а потім із сльозами подзвонила свекрусі.
Наталівно, Ігор лежить і не рухається, швидку викликала.
Зараз прийду, відповіла та.
Свекруха прийшла трохи раніше за лікарів жила у сусідній хаті. Коли приїхала швидка, молодий лікар перевернув Ігоря на спину, провів огляд, перевірив пульс:
На жаль, нічого не можу зробити. Ваш чоловік помер, співчуття.
Те, що було далі, Олена памятала, ніби в тумані. Допомагали сусіди. Бо цим двом жінкам, пригніченим горем, нікого більше не було. Після похорону обоє важко оговтувалися. Підтримували одна одну, приходили в гості. Добре ще, що обидві працювали на роботі трохи відволікалися.
Олена залишилася одна у новій хаті вони з Ігорем переїхали туди півроку тому. Вона постійно дивилася на весільні фото на стінах. Хоч Наталівна й казала, що треба їх прибрати у комод, Олена ніяк не могла змиритися зі смертю чоловіка. Таким молодим пішов Лікарі знайшли якусь підступну хворобу мозку, тому й сталося так раптово.
Зустрічалися вони з Ігорем півтора року, жили разом, але одружилися лише недавно. Збирали гроші на квартиру, потім лікували матір Ігоря у неї боліло коліно, довелося міняти суглоб. Нарешті усе налагодилося. Побралися, заселилися у нову оселю.
Якось Наталівна знову прийшла до Олени. Хто вона тепер? Колишня свекруха чи просто свекруха? Жили вони мирно. На честь Наталівни вона відмовилася від спадщини сина на користь Олени. Раз на тиждень бачилися, часто дзвонили.
Минув рік, а Олена не могла забути чоловіка. Та як його забудеш? Наталівна ж почала ненавязливо казати:
Оленко, ти ж молода, не сиди вдома. Виходь з подругами в кафе, на якісь заходи. Годі вже киснути. Тобі треба відпочити, познайомитися з кимось. Не думаю, що Ігорю сподобалося б бачити тебе такою зневіреною. Ви дуже любили одне одного, але ти вже гідно пройшла цей шлях. Життя триває, тобі скоро тридцять це ж ще початок!
Не знаю, Наталівно Ніби я разом із ним померла. Нудно, нічого не хочеться, відповідала Олена.
Ось саме тому тобі треба змінитися! У твої роки так не можна. Ще буде щастя, і діточок народКоли в їхньому великому будинку пролунали перші сміхи двійнят, Олена зрозуміла, що серце, яке колись було розбите, тепер знову наповнене теплом і любов’ю.