Привіт. Мене звати Оксана, і зараз я стою на роздоріжжі, від якого залежать не тільки моє життя, а й життя ще двох людей. Мені двадцять девять, живу в Чернівцях, працюю в невеликій юридичній фірмі, у мене є друзі, рідні але моє серце належить людині, з якою я не можу бути відкрито. І це не просто любовна драма. Це мука, яка триває вже рік.
З Максимом ми були разом три роки. Молоді, закохані, безтурботні. Сварились, мирились, будували плани. Я вірила, що він моя людина, а він казав, що без мене не дихає. Ми були щасливі, доки одного разу не посварились з дурниці, через якусь дрібницю. Обидва спалахнули, обидва гордо розійшлися, ніхто не зробив перший крок. Ми були занадто вперті й занадто молоді.
Минуло кілька місяців. Я сумувала. Дивилась на телефон, сподіваючись на повідомлення. Не писала, не дзвонила надто горда. А потім дізналась, що він почав зустрічатись з іншою. Дівчина з сусіднього офісу, скромна, тиха і вже за пару місяців вагітна. У мене ніби вирвали серце. Я памятаю, як стояла біля вікна, а в грудях було відчуття порожнечі, наче всередині поселився крижаний вітер.
Коли народилась його донька, я все ж набралась сміливості й подзвонила просто привітати. Він замовк на секунду, потім сказав:
Ти не уявляєш, як я радий тебе чути. Давай зустрінемось?
Я не знала, навіщо погодилась. Просто хотілося глянути йому в очі. На зустрічі ми майже не розмовляли. Лише дивились один на одного, мовчали, і в цій мовчанці було все любов, біль, жаль. Він тримав мене за руку, а я мовчки плакала.
З того дня ми почали бачитись. Нечасто, обережно, наче боялись самих себе. Рік ми зустрічались так потайки, але чесно скажу: між нами не було інтимності. Я не могла. Щойно згадувала про його доньку, про те, що вдома його чекає малеча з маминими очима усе всередині стискалось.
Він часто скаржився, що вдома стало нестерпно. Що з матірю його дитини його нічого не повязує, крім дівчинки. Що він більше не кохає. Що мріє про мене. І не раз питав:
А якщо я піду? Якщо повернусь? Ти мене приймеш?
А я мовчала. Бо не знала, що відповісти. Бо в цю мить, скільки б я його не любила, я бачила перед собою не просто чоловіка, а й батька. І дівчинку Марічку, яка ще не навчилась говорити, але вже знає, як посміхається її тато, як пахне його куртка, як він обіймає перед сном.
Як я можу це зруйнувати? Як можу стати тією, через кого дитина залишиться без батька?
Так, можливо, вони не кохають одне одного. Можливо, живуть разом лише заради дитини. Але хіба це злочин? Скільки таких сімей і всі живуть. У когось з часом все налагоджується, хтось вчиться кохати знову А якщо я зруйную цю сімю чи буду щаслива, знаючи, що дівчинка росте без тата?
Мені страшно. Мені боляче. Я мрію про нього, засинаю з думками про нього, не можу дивитись іншим чоловікам у вічі. Ніхто мені не потрібен, крім нього. Він моє повітря. Але я не знаю, чи маю право на це щастя.
Іноді я думаю а якби на місці цієї дівчинки була я? Якби мого батька забрала інша жінка, як би я себе почувала? Я занадто добре памятаю, як росла без тата. І не хочу, щоб хтось інший пройшов через це.
Максим чекає відповіді. Він усе частіше говорить про розставання з тією жінкою. Він просить:
Не мовчи. Скажи, що хочеш. Я готовий все кинути. Тільки скажи
А я я не знаю, що сказати.
Я не знаю, як правильно. Розум каже одне залишити все як є. Не втручатись, не руйнувати, бути сильною. А серце рветься до нього, кричить, благає не відпускати.
Якщо ви читаєте це, якщо були в подібній ситуації скажіть, що мені робити? Чи можна побудувати своє щастя, не руйнуючи чужого? Чи будь-яке щастя завжди комусь робить біль?
Я люблю його. Але не хочу, щоб його дитина росла без батька.
І, здається, вперше в житті мені по-справжньому страшно.