Хімія кохання
“Боже, як швидко летять роки! Незабаром і старість на порі, а я так і не зрозуміла, що таке справжнє кохання, захоплення. Не ті чоловіки трапляються на моєму шляху”, думала собі Оксана, сорокодворічна приваблива жінка.
Після скорочення на підприємстві, де вона пропрацювала майже десять років, Оксана влаштувалася в торговий центр у відділ жіночого одягу. Речі там коштували чималих грошей, і заходили переважно ті, хто міг дозволити собі купувати дорогі брендові речі.
Чоловіки заглядали до них рідко, і то майже завжди з жінками. Зазвичай вони зі страждальним виразом обличчя ходили між рядами позаду своїх партнерок і без ентузіазму відповідали на запитання:
“Коханий, як думаєш, це мені личить? А це плаття?”
Жінки дивилися на цінники, іноді закачували очі дешевих речей у цьому відділі не було. А чоловіки потім покірно розраховувалися на касі.
Оксана, спостерігаючи за покупцями, іноді заздрила, що вони можуть дозволити собі такі речі. Вона ж не могла, та й не бачила сенсу: робота, дім, іноді кафе чи кіно з подругою. Дочка закінчила коледж, швидко вийшла заміж і з чоловіком махнула аж до Карпат. Обоє романтики.
Ні, Оксана одягалася стильно, але не яскраво, уникала кричущих кольорів, тому завжди виглядала ніжно й акуратно: струнка, зі світло-русим волоссям, підстриженим підо довге каре.
У першому шлюбі їй не пощастило: з чоловіком прожили близько чотирьох років, потім розійшлися ініціатором була вона. Він так і не став сімейною людиною, лишаючись у світі друзів і гулянок. Поки виховувала доньку, було не до знайомств, а потім просто не траплявся ніхто, хто б їй сподобався. Вона була доброю та турботливою матірю, віддаючи всю себе дитині.
У тридцять два роки зустрічалася з Олегом, колегою. Півтора року все йшло непогано, але потім вона нарешті зняла рожеві окуляри й зрозуміла: чоловіка з нього не вийде. Він не любив працювати, постійно нарікав, що його ніхто не цінує. Хоча вона не бачила нічого поганого в колегах чи керівництві. Набридло слухати негатив, і вона розірвала стосунки він діяв на неї гнітюче.
“Олеже, ти завжди всіма незадоволений. Ну що вони тобі зробили? Все поливаєш брудом”.
“Оксано, ти що, не помічаєш, які всі навколо єхидні? Радіють, якщо в тебе щось не виходить”, дивувався він.
“Ні, не бачу. Навпаки у нас дружній колектив, усі допомагають. А начальник мені дуже подобається: щирий, справедливий”.
“Ти в людей не розбираєшся, злісно констатував Олег. Для тебе всі м’які й пухнасті. А так жити не можна. Усі навколо злі й тільки й думають, як тебе вколоти”
“Не знаю, Олеже. Я такого не бачу. Хоча ми всі різні, і кожен сприймає цей світ по-своєму”.
Після таких розмов Оксана вирішила з ним розійтися. Він дедалі більше її дратував.
Були ще ми