Привіт. Зазвичай у таких історіях чуєш жіночий голос, але сьогодні буде чоловічий. Бо я один із тих, хто втратив не просто кохання, а цілу частину життя. Мене звати Дмитро, мені двадцять вісім, я з Харкова, і досі не можу оговтатися після того, що сталося.
Ми з Світланою були разом вісім років. Ціле життя, якщо подумати. Познайомилися ще в університеті, коли нам було по двадцять. Разом переїжджали, підтримували одне одного у скрутні моменти, збирали на відпустку, вибирали місце для нової шафи, разом хоронили мого діда, разом сміялися зі старих кіно. Я думав, що у нас не просто почуття а справжнє партнерство. Міцне, доросле, надійне. Я помилявся.
Місяць тому ми вирішили взяти паузу. Нібито щоб зрозуміти, чи можемо жити окремо. Тоді це здавалося логічним. Наче все було спокійно ми не сварилися, не ображали одне одного. Просто, як вона сказала, «щось у ній змінилось», і вона «не впевнена в своїх почуттях».
Я погодився. Дурень. Думав: ну, тиждень-два і все налагодиться. Вже першого дня стало важко. Не міг спати у нашому ліжку без неї, не міг заходити на кухню, де ми пили ранкову каву, не міг пройти повз крамницю, де вона купувала улюблені цукерки. Зрозумів: ні, без неї неможливо.
Я писав їй. Дзвонив. Надсилав квіти з запискою: «Пробач, якщо щось не так. Повернись. Без тебе все порожнє». Запросив на вечерю вона відмовила. Почав слати повідомлення вранці й увечері: «Доброго ранку, як справи?», «Сумую» у відповідь летіли холодні, короткі фрази. Все. Я відчував, що втрачаю її більше з кожним днем.
Запитав прямо: «Ти більше не хочеш бути зі мною?» Вона відповіла: «Мені потрібно простір». Я зрозумів. Примусити кохати неможливо. Відступив. Але моє серце не відступило. Я вірив. Адже у мене були плани Цього літа хотів зробити пропозицію. Купив перстень. Навіть обрав місце той самий місток, де ми вперше поцілувалися. Уявляв, як стану на коліно та запитаю: «Видеш за мене?» А вона заплаче від щастя й скаже: «Так».
Але замість цього отримав повідомлення. Холодний, беземоційний SMS: «Пробач, але у нас немає майбутнього. Будь ласка, більше не пиши».
У ту мить ніби земля пішла з-під ніг. Все всередині стислося. Я сидів на кухні, дивився у порожню чашку та не міг зітхнути. Вісім років разом. Я знав її звички, її запах, її голос уві сні. Кохав до тремтіння, до безглуздості, до відданості. А потім наче мене викреслили. Без пояснень. Без причини.
Не знаю, чи є у неї хтось інший. Наскільки мені відомо ні. Ми не сваЯ досі дивлюсь на порожній стілець навпроти й памятаю, як вона сміялась, але тепер у моєму житті лише тиша.