**Щоденник Олени Петрівни**
Всім, хто читатиме ці рядки Ніколи не думала, що опинясь у такій безодні болю, коли навіть дихати важко. Мені треба виговоритись. Може, хтось зрозуміє. А може, моя історія стане для когось уроком.
Мене звати Олена, мені 45. З Василем ми прожили майже чверть століття 24 роки, сповнені, як мені здавалось, любовю, повагою та підтримкою. Ми пройшли через все: труднощі на початку шлюбу, безсонні ночі з дітьми, кредити, хвороби батьків. Та завжди були разом. Я вірила він моя опора, моя доля.
Весь цей час Василь не давав жодного приводу для сумнівів. Не був ідеальним, але я любила його таким. Не чіпала телефон, не допитувалась. Була впевнена наш шлюб тримається на довірі. Як же ж я помилялась
Місяць тому ми домовились поїхати до його батьків у село на денек, відпочити. Він відмовився в останній moment, посилаючись на термінову роботу. Я не наполягала. Зібрала дітей, поїхали сама. Але в неділю доньці набридло, вона почала благати повернутись раніше. Ми виїхали вранці. І навіть не здогадувались, що саме це рішення змінить усе.
Коли зайшли до дому, спочатку не зрозуміла, що відбувається. Двері у спальню були притворені, чути було дивні звуки. Я штовхнула двері й Боже. На нашому ліжку там, де народились наші діти, де ми засинали, тримаючись за руки, він був не один. Поряд лежала дівчинка. Років вісімнадцять. Досі не знаю, як не знепритомніла. Вона схопилась, натягнула щось на себе й вибігла, не промовивши слова. Василь стояв у шоці, навіть не намагався виправдовуватись.
Син, якому двадцять, кинувся на батька з кулаками. Ледь втримали. Донька, двадцятидвохрічна студентка, закричала, що він їй більше не тато. Вони вигнали його. Пізніше мені сказали, що він зупинився в якомусь готелі. А я просто сиділа на кухні й не вірила, що це сталося зі мною.
Того ж дня подала на розлучення. Не могла й не хотіла ділити з ним дім, тим більше повітря. Як він смів привести в наш дім сторонню дівчину дитину! на наше ліжко? Мені було бридко. Боляче. Ніби плюнули в душу. І не мені одній дітям теж. Він одним махом зруйнував сімю.
Пізніше дізналась дівчина молодша за нашу доньку. Уявите? Василю сорок чотири. Що з ним сталося? Криза? Чи це завжди було в ньому, а я була сліпою?
Перемотую в голові останні роки. Невже він не був щасливим? Ми подорожували, готували разом, дивились фільми. Він казав, що любить мене. І я вірила. А тепер розумію: слова нічого не варті, якщо людина здатна на таку зраду.
Щовечора засинаю з каменем у горлі. Іногда тремчу, коли згадую ту сцену. Не допомагають ні сльози, ні розмови з дітьми, ні подруги. Це рана, що не загоюється.
Діти відмовились спілкуватись з ним. Вони моя єдина опора. Але я бачу їм теж боляче. Вони не можуть зрозуміти, як рідний батько міг так вчинити. Він забрав у них сімю. І заради чого? Митошної примхи з дівчинкою, яка за місяць забуде його імя?
Не знаю, як жити далі. Все, що здавалось міцним, розсипалось. Почуття, ніби викинули на берег після шторму. Ніколи не думала, що опинясь серед тих жінок, чиї чоловіки йдуть до молодих. Мені здавалось у нас особливе. Але, на жаль, у цьому житті ніщо не вічне.
Іноді дивлюсь у дзеркало й питаю: де я помилилась? Чому саме так ударила доля? Адже я старалась бути гарною дружиною, матірю. Віддавала себе родині, дому, йому. І що отримала
Не знаю, чи пробачу його. Швидше за все ні. Але знаю точно: я виживу. Для себе. Для дітей. Щоб довести зламати жінку легко, але дух не знищити. Сльози не рятують. Але вони очищають. І колись я знову навчусь сміятись.
Нехай це буде початком нового життя. Брехні. Зради. Життя, де головна героїня я.