Того дня, як завжди, Маринка прокинулася від галасу на кухні. Батьки з гостями знову сварилися, і ця кривава пяна бійка була звичною для її девятилетнього життя. Вона вже не вірила, що бувають такі сімї, де діти не тремтять від страху.
У надягненій, давно непраній сукні вона прокралася повз кухню, щоб її не помітили. Але батькам було не до неї. На підлозі валялися порожні пляшки, усі за столом були пяні.
Треба тікати, більше не витримаю, подумала дівчинка.
Вона вимчала у двір і сховалася за старою лазнею це було її схованкою. Тут було тихо, і не чути було батьківого крику. Сиділа, обхопивши коліна, згорнувшись у клубочок.
Живіт болів від голоду, і сльози самі котилися по виду. Скільки себе памятала стільки ж її батьки пили. Бійки, лайка, розбита посуд, ось що було її світом.
Зараз було літо, і втекти було легко. А взимку, прийшовши зі школи, вона ховалася за ліжком у своїй маленькій кімнатці, чекаючи, поки затихне буря. Бо іноді, коли батько був у гарячці, він бив і її.
Час минав, а в її житті нічого не змінювалося. Їжі завжди бракувало. Дівчинка звикла голодувати й була тоненькою, немов тінь. Особливо важко було цього літа. Якщо раніше вона ще бачила матір тверезою, тепер все було гірше.
Бабусь і дідусів у Маринки не було. Батько із дитбудинку, а бабуся померла ще до її народження. Сосідки жаліли, дівчатка в школі ділилися з нею пиріжками.
Сьогодні вона знову сиділа за лазнею, всхлипувала і мріяла:
Може, скоро вони перестануть сваритися? Може, завтра буде іншим?
Зітхнувши, Маринка підвела голову й побачила груші на сусідському дереві. Вони були невеликі, але червонобокі. Вона дивилася на них зачаровано, відчуваючи, як під ложечкою сосе.
Якби тільки зірвати одну… Але якщо мене спіймають, скажуть, що я краду.
Вона довго вагалася, але потім помітила згнилу дошку в паркані. Просунула голову, потім й сама проламалася на чужий двір.
Там, під деревом, лежало кілька впалих груш. Швидко підняла одну й відкусила здавалося, нічого смачнішого вона не куштувала. Не помітила, як зїла вже третю.
Тоді вона й не побачила, як ззаду підійшла господиня Марія Степанівна, висока жінка з короткою темною зачіскою, у темних штанях і вишневій блузці.
Здоровенькі були, дівчинко, лагідно промовила вона.
Маринка здригнулася й згорнулася в комочок, чекаючи криків. Але у жінки були добрі очі.
Мене звати Марія Степанівна. А тебе як?
Маринка… прошепотіла дівчинка.
Маринко, ти, мабуть, голодна. Ходімо до мене, чаю з варенням попємо. Мені самій нудно.
Дівчинка не могла повірити. Вона пішла за жінкою в її будинок чистий, світлий, зовсім не схожий на її власний.
Ось тут умийся, Маринко, і йди за стіл.
На столі стояли печиво, бутербродМарія Степанівна глянула на дівчинку, яка їла, немов не бачила їжі роками, і в її серці щось перевернулося – тепер вона знала, що не відпустить її знову в той холодний світ, де ніхто не чекає.