**Щоденник**
Прекрасна Марічка Білич збиралася заміж. У коледжі всі знали цю гарненьку одногрупницю першу заберуть під вінець. Та ось обранець виявився їхнім професором доктором філології, який був одружений давно і нещасливо. Але хто й коли на таке зважав?
Ще й різниця у тридцять років нічого страшного!
«Начиталася дурниць у інтернеті!» лютувала бабуся Марічки. «Одружитися з чоловіком, який старший за твого батька?»
«Ну і що?» уперто відповідала онука, якій льстила увага похилого вченого. «Зараз так модно!»
«Модно? Тоді ще й татуювання на лобі зроби «дурна»! Підійде!»
«Так і зроблю!» сміялася дівчина. «Якраз до весілля!»
«Боже, де ж це покоління загубило розум?» сумно думала Ганна Іванівна, дивлячись, як онука крутиться перед дзеркалом. «Нічого святого»
«Ти ж у нього вдома бувала! Чаю з його дружиною пила!» намагалася достукатися бабуся. «І тобі не соромно?»
«А чого мені соромитися? Хіба я винна, що він у мене закохався? А ходила я так це ж нормально: допомагати студентам з дипломом!»
«Допомагати? Допомогла і йди з Богом! А ти ж у них у ліжко залізла! До подружнього, між іншим!»
«Ти зануда, бабцю!» відрізала Марічка. «Старомодна, як нафталін! Зараз час нового!»
«Спати з чужим чоловіком це нове?» голос Ганни Іванівни став різким. «І не кажи, що кохаєш не повірю!»
Марічка фыркнула і пішла до себе: завтра закоханий професор запросив її на ювілей колеги.
Це був їхній перший вихід разом. Вони вже жили у знятій квартирі професор кинув дружину і подав на розлучення. Тепер дівчина прийшла забрати сукню для свята.
Наступного дня у кафе, побачивши Марічку поруч із лисим Богданом Миколайовичем, колеги аж закашлялися від здивування. Особливо їхні дружини усі ж добре знали його колишню, Надію.
«Оце так номер! перешіптувалися тітки. Невже донька?»
Але Марічка поводила себе однозначно: загадково посміхалася й клала руку йому на стегно для доньки занадто сміливо!
Професор же нічого не помічав. Він був щасливий! Бо Богдан Миколайович зовсім з глузду зїхав від кохання.
Це називається «біс у ребро»: розумієш, що це погано. Що так не роблять. Що це нечесно. Але все відбувається ніби без твоєї волі.
Почалися танці і він не відпускав Марічку. У напівтемряві залу, під ніжну музику минулих років, він відчував себе молодим поруч із цією безтурботною дівчиною.
А потім Марічку на повільний танець запросив син ювіляра. І поки Богдан Миколайович дивився на їхній занадто тісний танець, до нього підійшов колега:
«І що ти з нею збираєшся робити? Вона ж тобі що уроки життя дає?»
«Що?» професор очікував компліментів, а не такого.
«Вона ж ту дурна! У неї очі, як у корови. І на це ти проміняв свою Надю?»
«Заздрить!» блиснуло в голові в Богдана. «Звичайно, заздрить! У них усіх дружини давно не персики. А в мене свіжий, солодкий!»
Стало зрозуміло: друзі нову пасію професора не схвалили.
«Та й чорт із вами! вирішив Богдан. У мене тепер така цікаве життя!»
Музика заграла швидше, і Марічка з кавалером пустилися в пляс. Коротка спідниця дівчини задиралася, і здавалося, що під нею нічого нема
Жіноча частина залу заворушилася: «Ну це вже зовсім!»
Богдан зрозумів час тікати, поки не вдарили. Він узяв Марічку за руку «Я ще хочу танцювати!» і вивів із зали: «Додому там дотанцюєш!»
Тоді вперше промайнула думка: може, він поспішив? Може, варто було не кидатися у розлучення, а почекати?
Адже Надя ніколи б так не поводилася, хоч у молодості була не гірша.
Але він уже все сказав колишній дружині: «Кохаю іншу, йду. Все залишаю тобі».
А вона, розумна й тактовна, якій «друзі» вже нашептали про його пригоди, просто відпустила його.
Але Марічка, сміючись під легким градусом, вивела його із задуми: ось воно його щастя! І вона зовсім не дурна! До того ж, у корів дуже гарні очі
Дні йшли. Богдан Миколайович працював, а Марічка, яка вже закінчила навчання і «шукала себе», чекала його вдома: «Ми ж можемо собі це дозволити, котику?»
При слові «котик» професор морщився, але мовчав: раптом піде?
Тепер у нього було зовсім інше життя: Марічка, просидівши цілий день вдома, вимагала розваг!
А Богдану, якому вже за пятдесят, хотілося на диван адже попереду ще була «гаряча» ніч, де треба було відповідати очікуванням.
Але замість цього він мусив іти в кафе Марічка не готувала. А ще на вечірні прогулянки і навіть на ковзани: «Котику, я навчу тебе!»
Жиір заважав шнурувати ковзани. Непривичні рухи виклика