Дванадцять років я не розмовляв із батьком. А недавно він прислав листівку лише одне слово
Тоді мені було двадцять два. Щойно закінчив юридичний у Києві. Одне слово перевернуло все. «Пробач». Ніби закляття зняли.
Фарба під нігтями не змивалась. Я тер руки, намагаючись стерти минуле. Даремно. Вода була холодною, як у той день дванадцять років тому.
Поштар приніс листівку вранці. Вона лежала на столі, мов граната без запобіжника. Я боявся її взяти. Знайомий батьків почерк акуратний, як судовий акт. На звороті одне слово: «Пробач». І більше нічого.
***
Того дня батько сидів у кабінеті. Підняв очі, коли я зайшов.
«Завтра о девяїй до Олега Васильовича», сказав він. Його партнер, відомий адвокат.
«Тату, нам треба поговорити».
Він відклав папери. Щось відчув.
«Я не піду до Олега Васильовича».
Тиша. Наче повітря зникло.
«Не розумію».
«Я не хочу бути юристом».
Слова впали, наче каміння. Батько підвівся, підійшов до вікна.
«Тоді ким?»
«Художником».
Він обернувся. Спочатку здивування. Потім грім.
«Художником?!»
Я дістав з рюкзака папку з малюнками. Він перегортав їх мовчки. Обличчя як маска.
«Хобі. Непогане хобі».
«Це моє життя».
Він кинув папку на стіл.
«Твоє життя право. Решта дитячі мрії».
Я дивився на листівку. «Зоряна ніч» Ван Гога. Жарт? Випадковість? Поставив її поряд зі світлиною: нам із батьком на Дніпрі, мені десять. Він тоді сміявся. Ще не став тим холодним чоловіком після смерті мами.
«Мати б зрозуміла», сказав я тоді.
Помилка. Він побілів, наче привид.
«Не смій її згадувати!»
«Це правда!»
«Правда в тому, що ти егоїст!»
Крики. Двері, що гримнули. Дванадцять років тиші.
***
Тепер я стояв біля його хати у Боярці. Та сама альтанка, ті ж троянди. Тільки все зменшилося, похилилося.
Дзвінок. Кроки. Двері відчинилися.
«Тарасе?» прошепотів він.
Йому було сімдесят. Волосся сніг. Але очі ті самі.
Ми сиділи на кухні. Він готував чай, руки тремтіли.
«Пробач», сказав, не піднімаючи голови.
«І ти мене».
Я показав йому портрет писав рік із памяті. Він торкнувся полотна.
«Схожий».
Потім дістав ту саму папку з моїми малюнками.
«Все це время зберігав».
Ми говорили цілий день. Він розповів про пенсію, я сумував. Я про виставки, про дружину Оксану.
«Приходь ще», попросив на прощання.
«Прийду».
Обнялися. Міцно. Ніби навертали час назад.
***
За тиждень він приїхав до нас. Познайомився з Оксаною. Зайшов у майстерню, дивився на картини, як дитина.
«Талант», сказав.
«Від мами».
«І трохи від мене», усміхнувся.
Я подарував йому портрет. Він заплакав.
Дванадцять років розтанули. Іноді треба втратити, щоб знайти.
Прощення це двері. А любов ключ.