“Хочу лежати, а дивитись за дітьми це жіноча справа!” буркнув чоловік і закрив очі. Але не пройшло й трьох годин, як він глибоко пошкодував своїх слів.
Уявіть: я чекала цю поїздку в Єгипет, як дощу в посушливе літо. Останні місяці на роботі були немов біг із перешкодами. Поверталася додому виснаженою, як після марафону, а там чекала друга зміна уроки, вечеря, перевірка зошитів.
Саме я знайшла цей готель, купила квитки за вигідними цінами, зібрала дві валізи, не забувши улюбленого зайчика пятирічного сина й павербанк для планшета восьмирічної доньки. Я була організатором цієї мандрівки під назвою “Сімейний рай”.
І ось ми прилетіли. Море, пісок, діти верещать від радості. Здавалося б от воно, щастя! Але мій чоловік Тарас мав на це свої погляди.
Він із виглядом тріумфатора впав на шезлонг, натягнув окуляри, уткнувся в телефон і застиг, як статуя. Його єдиним рухом було перевертання раз на годину, щоб засмага лягала рівно.
Діти, звісно, це вічний рух. І всі ці “мам, дай”, “мам, піди”, “мам, подивись” лунали лише до мене. Тарас робив вигляд, ніби він частина пейзажу. На другий день я зрозуміла: моя відпустка перетворилася на роботу, тільки з пальмами.
Якось я побачила рекламу місцевого спа: “Дві години блаженства: шоколадне обгортання та масаж”. Дівчата, у мене аж підкотилося під грудьми від однієї думки про це! Я відчула запах какао, немов він уже стелився в повітрі. Це був знак. Я заслужила.
Підійшла до чоловіка, який мирно дрімав, і ніжно промовила: “Тарасе, посидиш із дітьми пару годин? Так хочу на масаж”.
Він ліниво підвів віко і випалив: “Оленко, ти жартуєш? Діти це твоя зона відповідальності! Я рік працював, щоб тут лежати. Хочу відпочивати”.
Сказав і знову закрив очі, немов завіса впала.
Обидно? Ще б пак! Я ж теж рік крутилася, як білка в колесі! Стояла перед ним, і в грудях клекотіло, наче окріп у казані. Але я не кричала, не розмахувала руками. Навіщо? Слова тут не допоможуть.
Раптом мій погляд зачепив веселих аніматорів у костюмах козаків. Яскраві жупани, усмішки, енергія справжні лицарі. І тоді мене осяяла геніальна думка трохи зухвала, але справедлива.
Я підійшла до них із таємничою посмішкою: “Доброго дня! Маю незвичайну пропозицію. Бачите того пана на лежаку? Це мій чоловік. Він у думках справжній козак, але соромиться це показати. Чи не могли б ви обрати його головним героєм сьогоднішньої гри?”
Для впевненості я непомітно вклала одному з них купюру в руку. Його очі спалахнули: “Зробим