**Щоденник Олени Іваненко**
Коли мати збиралася виходити заміж, я не заперечувала. Дядько Ігор спокійна та врівноважена людина, завжди добрий до мене. До мами ставився з ніжністю та турботою. Все гаразд, але моя пятнадцятирічна душа вимагала одного:
Мамо, я не проти твого весілля, тим більше дядько Ігор чудова людина. Але я переїжджаю до бабусі у Львів.
Як до бабусі? Сама? Тобі ж лише пятнадцять! мама була в шоці.
Ну чому сама? Бабуся ж тебе виростила, і зі мною впорається. Я вже з нею домовилась, наполягала я.
Оце так… Вирішили без мене, промовила мама, і в голосі відчувався сум.
Повір, так буде краще. Дядько Ігор хороший, але він мені чужий.
Мама зітхнула, але в цей момент задзвонив телефон бабуся Ганна Степанівна.
Доню, ну що, домовились? З Оленкою у мене все буде добре. Хіба я не впораюсь?
Мамо, ти ж знаєш, як серце материнське…
Не хвилюйся. Ми з нею знайдемо спільну мову.
Коли мама поклала трубку, я вже збирала речі:
Мам, не переймайся, все буде чудово!
Бабуся не була тихою бабусею-лайночкою колишня вчителька математики з характером. І в мене він теж був. Ми сварились, але Ганна Степанівна була мудрою. Сварки ніколи не заходили далеко.
Бувало, посваримось, а ввечері вона заходить до моєї кімнати, гладить мене по волоссю й розповідає казки. Я посміхаюсь і засинаю, забуваючи про образи. Або сама приходила, купуючи бабусі її улюблені львівські цукерки. Ми пили чай, і мир відновлювався.
Так ми жили, аж поки я не вирішила поїхати. Закінчила університет у Львові, але зарплата була мізерною три тисячі гривень. Подружки розповіли про роботу в Києві: гарний колектив, гідні гроші.
Бабусю, я їду. Далеко, але ми завжди на звязку.
Оленко, гладила вона мене по голіві, навіщо так далеко?
Тут нема перспектив.
Усе починається з малого. Де народився, там і згодився.
Але я вперта. Зібрала речі й поїхала.
У Києві мені пощастило: гарна посада, гуртожиток. Коли отримала першу зарплату, купила солодощів і навіть бабусині улюблені цукерки. Але пити чай наодинці було сумно.
Ми з мамою та бабусею спілкувались щодня. Я відкладала гроші на машину. Та як кажуть, людина передбачає, а Господь розташовує…
Одного дня мама подзвонила: бабусі не стало.
Як? Чому? я ридала в трубку.
Серце, доню. Вона ніколи не скаржилась.
Я їхала в таксі, і сльози котились самі.
Вам погано? спитав водій.
Нічого не допоможе…
Як же так? На похорон не встигла через туман затримали рейс. Не попрощалась.
Я стояла біля дверей бабусиної хати, яка тепер моя. Довго не наважувалась увійти. Всередині було тихо.
Можливо, продам, подумала я, сідаючи у своє улюблене крісло.
Згадала, як бабуся зустрічала мене:
Оленко, мий руки, я поставлю чайник…
А тепер тиша. Навіть затулила вуха вона давила.
Раптом почула писк. З шафи вистрибнула руда кішка.
Ой, хто ти? я згадала: бабуся підібрала її в травні й назвала Травнею.
Травня підійшла, потерлась об ногу й повела на кухню.
Зголодніла?
А потім вона витягла з шафи двох малят.
Оце так! І що тепер з вами робити?
Я викликала лікаря для тварин. Прийшов приємний хлопець Гліб.
Роди? він усміхнувся.
Я розповіла про бабусю, про те, що запізнилась… Він пояснив, як доглядати за кішкою, навіть допоміг облаштувати лежанку.
Наступного дня Гліб зателефонував:
Як ваші підопічні? Можу завітати?
Так почались наші відносини. Незабаром я звільнилась і повернулась додому.
Ми з Глібом планували весілля. Відвідали бабусю на кладовищі, встановили памятник.
Пробач мене, бабусю. Може, не треба було їхати? Може, ти б жила… Але я повернулась назавжди. У мене тепер Гліб.
Тієї ночі мені приснилась бабуся. Ми стояли серед ромашкового поля.
Дякую за Травню. Ти добра, я завжди це знала. Не сумуй. Чоловік у тебе буде хороший. Будь щаслива.
Я прокинулась із відчуттям світла. Через тиждень весілля.