Назавжди повернулася
Коли мати зібралася заміж, Соломія не заперечувала. Їй навіть подобався мамин вибір спокійний і врівноважений Богдан, який завжди знаходив спільну мову з нею. До матері ставився з ніжністю та турботою. Все було добре, але пятнадцятирічна дівчина поставила умову:
Мамо, я не проти твого весілля, тим більше дядько Богдан чудова людина. Тобі ж буде самотньо, я ж колись поїду вчитися до університету. Але я переїжджаю до бабусі.
Як до бабусі? Як у місто? Тобі ж лише пятнадцять, ти ще неповнолітня! Як я залишу тебе без нагляду? мати була категорично проти.
Мамо, та я ж буду з бабусею! Вона ж тебе сама виховала і за мною подивиться, якщо так боїшся, наполягала Соломія. До того ж я вже подзвонила їй, і вона рада, що я їду.
О, зрозуміло. Усе вирішили за моєю спиною, промовила мати, і в її голосі було щось між смутком і розчаруванням.
Мамо, повір, так буде краще. Хоч дядько Богдан і порядний, але для мене він чужий чоловік.
Мати зітхнула і задумалася, але в цю мить задзвонив телефон бабуся Ганна Яківна.
Привіт, доню! Ну що, домовилися із Соломійкою про переїзд? Я вважаю, що їй буде краще в мене. Ти ж знаєш, як я обожнюю свою онуку. Невже я не впораюся з майже дорослою дівчиною?
Так, мамо, я знаю, як ти її любиш. Але ж серце материнське
Усе буде добре, не хвилюйся. Якось я впоралася з тобою і з Соломією нам буде добре. Я за нею подивлюся.
Мати завершила розмову, а Соломія вже весело складала речі:
Мамо, не переживай! Усе буде чудово!
Ганна Яківна не була «божою корівкою» вона була звичайною жінкою літнього віку, колишньою вчителькою математики. Але й характер у Соломії був гарячим. Бували між ними суперечки й незгоди, проте бабуся була мудрою. Ніколи не доводила конфлікти до крайності.
Бувало, посвариться і ввечері того ж дня зайде до онуки в кімнату, погладить її по кучерявих волоссях і почне розповідати казки чи неймовірні історії. А дівчина посміхалася й засинала, забуваючи образи. А часом і сама Соломія перша йшла на мирову, розуміючи, що була неправа.
Тоді вона купувала улюблені бабусі цукерки, вони пили чай і мир відновлювався. Так і жили, поки не настав час онуці їхати з міста. Саме так вона вирішила. Університет закінчила тут же, знайшла роботу, але зарплата була мізерною. Колеги розповіли їй, що в Карпатах є велика компанія ідеальні керівники, колектив і гідна оплата.
Бабусю, не ображайся й зрозумій мене. Я їду далеко, але ми завжди будемо на звязку.
Соломійко, говорила бабуся, гладячи її по голові, невже тобі так необхідно їхати? Невже тут немає роботи?
Бабусю, я вже тут працювала. Спочатку стажувалася, потім мене взяли спеціалістом найнижчого розряду за три тисячі гривень.
Але ти тільки-но закінчила навчання! Досвід набувається з часом. Де народився, там і згодився, переконувала Ганна Яківна.
Та Соломія була непохитною. Зібрала речі й поїхала.
На новому місці їй справді пощастило. Знайшла гарну посаду з доброю зарплатою, навіть гуртожиток дали не треба знімати квартиру. Коли отримала першу зарплату, була в захваті. Після роботи зайшла до магазину, накупила солодощів навіть бабусиних улюблених цукерок. Але коли ввечері сиділа сама за чаєм, їй стало нестерпно сумно адже ні з ким було поділитися. А ті цукерки так і лишилися лежати у вазочці.
Час минав. З матірю й бабусею спілкувалася майже щодня. Гроші не витрачала даремно хотіла назбирати на машину. Але, як кажуть, людина передбачає, а Бог розташовує
Одного дня мати подзвонила й повідомила: бабуся Ганна Яківна померла.
Як так, мамо? Що сталося? ридаючи, питала донька.
Серце, донечко. Воно в неї було хворе, а вона нікому не скаржилася. Я знала, але не думала, що все станеться так швидко
Для Соломії це було страшною несподіванкою. Вона їхала у таксі, а сльози котилися по щоках.
Вам погано? Чимось допомогти? запитав водій.
Ні, дякую, прошепотіла вона.
«Як так? думала вона. На похорон не встигла літак затримали через туман. Не попрощалася»
Соломія стояла біля дверей квартири, яка тепер належала їй. Ганна Яківна ще за життя оформила дарчу. Довго не наважувалася відкрити, але потім рішуче увійшла. У помешканні стояла мертва тиша.
«Мабуть, доведеться продати», подумала вона, сідаючи у своє улюблене крісло.
Згадала, як бабуся зустрічала її словами:
Соломійко, помий руки я ставлю чайник
Був колись такий час.
А зараз лише тиша. Вона навіть затулила вуха тиша давила. Трохи просиділа,