Дякую синові за свято! промовила свекруха за столом, який я готувала дванадцять годин! Мою відповідь вони отримали рівно через рік.
Ну, ви ж знаєте, як це буває? 31 грудня. У всіх вже давно все готове, а на моїй кухні справжній фронт. З шостої ранку на ногах. Повітря в хаті не пахне ялинкою чи мандаринами лише гарячою олією, вареною картоплею і, чесно кажучи, моєю тихою розпатланістю.
На плиті кипить холодець, у духовці гусак із яблуками, на столі гора овочів для олівє та «шуби». Одним словом, звичний новорічний набір, від якого вже трохи нудить ще до півночі. А моя родина, як завжди, працює «приймальною комісією».
Чоловік лежить на дивані й з важливим виглядом питає: «Олесю, а картопля для салату не розварена?». Допомоги, звісно, жодної, але контроль на вищому рівні! Дорослі діти, син із невісткою, сидять у телеграмах і раз на годину заглядають на кухню, щоб утягнути шматочок ковбаси.
А головою комісії, звісно, моя свекруха, Ганна Іванівна. Вона ходить за мною по пятах і дає безцінні поради: «Олечку, майонез додавай перед подачею, памятаєш? А цибульку дрібніше наріж». Ох, дівчата, так і хотілося їй ту цибулю на голову виплеснути. Але я мовчала. Терпіла. Бо ж я добра дружина й невістка, я ж маю створити «нове річне диво». Принаймні, так мені здавалося тоді.
І ось, як у казці, пробило одинадцяту вечора. Стіл аж ломиться. Краса! Все сяє, блищить, переливається. Я, вичавлена, як цитрина, падаю на стілець. Знаєте це відчуття? Руки болять, спина не гнеться, і єдине, чого хочеться, не ковтнути шампанського, а впасти обличчям у «шубу» й заснути.
Всі розсів