Ти ніхто без мене, промовив чоловік. Але через рік він благав у мене роботу в моїй фірмі.
У напівтемні квартири його слова впали, як камінь у воду. Оксана стояла в дверях, стискаючи кулаки так, що нігті впивалися в долоні. Вона мовчала. Не від страху. Ні. А ніби застигла, як свідок аварії хочеться глянути, але жахно.
Ну що, нема чого сказати? Андрій випростався, кинувши на неї зневажливий погляд. Десять років я тебе тягну. Десять років ти ховалась за моєю спиною. А тепер що? Гадаєш, сама впораєшся?
Оксана підняла на нього очі. У її погляді не було сліз лише тьмяне світло лампи й щось нове. Те, чого Андрій ніколи в ній не бачив.
Я вже справляюся, тихо сказала вона.
Він розсміявся. Колись його самовпевнений сміх здавався їй привабливим. Тепер у ньому чулася лише пустота.
Побачимо, кинув він, закинувши сумку на плече. Даю тобі місяць і ти прибіжиш назад.
Двері грюкнули так, що з полиці впала рамка з фотографією. Скло тріснуло прямо посередині, розділивши їхні обличчя.
Перші дні були дивними. Тиша в квартирі різала слух не затишна, а напружена, мов туго натягнута струна. Оксана прислухалася до кожного шороху в підїзді, до гуркоту ліфта, до звуку ключів у чужих дверях.
На вечерю вона механічно ставила два прибори. Вранці наливала дві чашки кави. І щоразу, усвідомлюючи це, завмирала з тремтячими руками.
*«Ти ніхто без мене»*.
Ці слова переслідували їх. Вони лунали у шумі води, у гудінні холодильника, у тиканні годинника. І найжахливіше у них була частка правди. Хто вона? Дружина успішного чоловіка так її називали на корпоративах. Господиня ідеального дому так казали знайомі. Але без цих ярликів хто?
Банківський рахунок стрімко зменшувався. Спільні заощадження Андрій забрав ще півроку тому «на бізнес». Залишилося її особисте мізерна сума. Два, максимум три місяці і доведеться брати в борг.
Резюме виглядало жалюгідно. Освіта є. Досвід мінімальний, ще з минулого століття. Навички? Що писати? «Вмію гладити сорочки»? «Знаю, як вивести плями»? «Маю звязки чоловіка»?
Телефон мовчав. І не лише через роботодавців друзі теж. Виявилося, що більшість «спільних знайомих» були насправді його. Вони почали уникати, відмовлятися від зустрічей, зникати з її життя.
Ввечері Оксана сиділа біля вікна, спостерігаючи за життям на вулиці. Люди поспішали, мали мету, плани. А в неї пустота.
Однієї ночі вона дістала коробку з горища. Там її студентські роботи: ескізи, креслення, замальовки. Колись вона мріяла створювати простори, де людям буде комфортно. Перегортаючи пожовклі аркуші, вона відчула, як щось всередині оживає.
Дурниці, сказала вголос і захлопнула папку.
Але наступного дня знову її відкрила.
Оксано? Оксана Ковальчук? Невже?!
У супермаркеті до неї підійшов знайомий голос. Наталя її подруга з університету виглядала майже так само, тільки з коротшим волоссям і впевненістю в очах.
Скільки років! Ти зовсім не змінилася! обійняла її Наталя. Як справи? Ще малюєш свої чарівні інтерєри?
Оксана похитала головою.
Вже давно ні. Сімя, знаєш
А, так. Чула, ти вийшла за того амбітного адвоката. Як його
Андрій. Ми розійшлися.
Сама не зрозуміла, як це зірвалося з губ. Але раз сказала назад дороги нема. Наталя не став допитувати. Лише подивилася уважно.
У нас якраз є вакансія помічниці в студії. Паперова робота, нічого складного. Але ти могла б повернутися у професію. Якщо хочеш.
Серце Оксани забилося швидше. Це був шанс.
Я подумаю, відповіла вона і взяла візитку.
Вдома, розкладаючи продукти, вона дивилася на картку з логотипом студії. Крихітний шанс. Але шанс.
*«Ти ніхто без мене».*
Оксана глибоко вдихнула й набрала номер.
Наталю? Це Оксана. Я згодна.
Студія «Світло» розташовувалася в старій будівлі, але всередині була справжня краса: високі стелі, великі вікна. Оксана нервувала біля дверей, а в животі холодок. Серце калатало хоч тікай. За склом виднілися люди, лунали сміхи, шуміла кавоварка. Це був інший світ не її світ кухонних рушників і ідеально складених речей.
Сміливіше, підбадьорив її внутрішній голос.
Вона відчинила двері.
Перший тиждень став випробуванням. Компютер слухався погано, програми плуталися, колеги здавалися такими впевненими. Вона почувалася зайвою серед цих молодих талановитих людей. Вечорами вона поверталася додому й плакала, згорнувшись у клубок на дивані.
*«Ти ніхто без мене».*
Оксана ненавиді