Листуючи життя
Завжди були вони втрьох: бабуся Віра, мама Олена та Олеся. Батька свого Олеся не памятала. Колись спробувала запитати в матері про нього, але та лише пригорнула доньку, а на очах виступили сльози. Тож більше Олеся не питала не хотіла засмучувати маму.
«Не буду більше турбувати маму, вирішила дівчинка. Нащо мені батько, коли з бабусею та мамою нам і так добре?»
Але бабуся Віра померла, коли онуці виповнилося десять, і залишилися вони з мамою удвох. Олеся завжди любила малювати з дитинства водила пензлем скрізь, де лише можна було. Олена не дуже зважала на творчість доньки, лише бурчала:
«Доню, папір псуєш, замість уроки вчити».
У школі вчителька з малювання хвалила її:
«Олесю, якщо станеш художницею, у тебе буде велике майбутнє. Повір, я в цьому трохи розуміюся. Перекажи мої слова мамі».
Але мати не сприйняла це серйозно:
«Що там може знати звичайна вчителька? Нехай малює, щоб не байдикувала».
Та все ж купувала доньці фарби та олівці. Олеся з захватом писала пейзажі, особливо любила зображувати Дніпро з його крутими берегами. Коли прийшов час вибору університету, вона хотіла вступати до художнього училища, але мати була категорична:
«Ніякого художнього! Підеш у педагогічний».
«Мамо, я не хочу»
«Тебе ніхто не питав! Хто взагалі такий художник?»
Олеся, як і всі дівчата, мріяла про принца високого, доброго, з ніжними очима. І одного разу вона зустріла його.
Перед іспитами вона ходила з мольбертом до річки, щоб заспокоїтися. Там, серед шелесту верб, вона відчувала себе щасливою. На тому березі круча, а за нею сосновий бір. Інколи вона бачила рибалок, які закидали вудки чи пливли на човнах. Все це вона переносила на полотно.
Одного разу картина не йшла, і вона задумано дивилася на неї.
«Фарбу треба класти мякше, а ти давиш, тому хмари виходять мертвими», почула вона чоловічий голос.
Незнайомець узяв пензель з її рук, легко торкнувся полотна і хмари ожили. А разом із ними і серце Олесі.
«Привіт, як тебе звати?» запитав він. «Я Максим».
Дівчина оніміла, але потім прошепотіла:
«Олеся»
Він поцілував її руку так ніжно, як ніхто досі.
З того дня вони зустрічалися біля річки. Він був художником, приїхав із Києва до тітки. Закінчив академію, але, як багатьох геніїв, світ його не прийняв.
«Нічого, вони ще пожалку