Мамо, ми тут зайняті! гукнув чоловік, коли теща увірвалася без стуку! Наступного дня її чекав сюрприз.
Ну, хто з нас такого не переживав? Одразу після весілля мій чоловік, щира душа, урочисто вручив своїй мамі, Галині Степанівні, ключі від нашої хати. І з натяком на важливість додав: «Мамо, це на крайній випадок, раптом щось станеться». Так-так, цей «крайній випадок» стався в неї майже щодня.
Уявіть: сидиш у старому халатику, з маскою на обличчі, закриваєш очі під улюблений серіал. І раптом скрегіт у замку. У мене аж серце в пятикутник перетворювалося!
Влітає Галина Степанівна, як вітер з полонини: «Ой, а чому у вас пил на тумбочці?», «Оленко, борщ трохи недосолений!», «А подушки чому не вибиті?». Не теща, а ходяча санітарна інспекція!
Спочатку терпіла. Ну, знаєте, не хотіла конфліктів. Чоловікові натякала: «Коханий, може, це трохи занадто?». А він лише махав рукою: «Та годі тобі, це ж мама! Вона ж турбується». Оце «турбування» мене колись і добило.
Було це в пятницю. Чоловік прийшов з роботи виснажений, і я вирішила влаштувати романтичний вечір. Приготувала його улюблені вареники, купила пляшку доброго вина.
Сама ж вбралася, як на перше побачення: одягла ту мереживну білизну, що лежала у шафі з часів студентства, запалила свічки. Одним словом, створила атмосферу.
Сидимо, келихи дзвонять, чоловік розслабився, ліниво шепоче компліменти І тут клац! Скрегіт у замку.
Мені мало не стало млосно від сорому! Двері розчиняються, і на порозі Галина Степанівна з мішком буряків. «Ой, дітки, я вам з села свіжих привезла! А чого ви в темря Ой-ой!» і завмерла, мов укопана, бачачи мене в такому, мяко кажучи, нетривіальному вбранні.
Чоловік почервонів, як буряк, і закричав:
Мамо, ми тут зайняті!
А вона, навіть бровою не повівши:
Ну і що? Я ж своя! Буряки куди ставити?
Ну як вам таке?! Вечір закінчився, навіть не почавшись. Я метнулася до спальні, накинула перший халат і не виходила аж до її відходу. Після цього ми з чоловіком мали розмову. Точніше, я говорила, а він мовчав. Я вилила все: і про пил, і про борщ, і, звісно, про сьогоднішнє фіаско.
Ти розумієш, що це вже занадто?! кричала я. Це наш дім, а не прохідна!
А він ну що з нього взяти? Стояв, моргав і бурмотів:
Олю, ну не дратуйся. Це ж мама! Вона ж не спеціально
І тут мене осяяло. Я зрозуміла: слова тут безсилі. Якщо чоловік не вміє захищати наш простір це зроблю я.
Наступного ранку, поки він спав, я викликала майстра. За 15 хвилин він замінив замок. Готово!
Увечері я поклала перед чоловіком один-єдиний ключ.
Що це? він здивовано підняв брови.
Це, любий, наш новий ключ, відповіла я солодко.
А де другий? Для мами?
Другого немає, посміхнулась я. Тепер ключ тільки в нас.
Його обличчя варто було бачити! Він щось пробурмотів про «самоврядність», але я його перебила:
Зараз побачиш.
І точно! О восьмій скрегіт у замку. Потім дзвінок.
Я спокійно сказала:
Відчини. Мама прийшла.
Казали, у тещі був шок. Вона стояла з пиріжками і не могла зрозуміти, чому ключ не працює. Чоловік щось бурмотів, а я вперше за роки відчула себе справжньою господинею.
Так, дівчата, можливо, я перегнула. Але хіба іноді замок не єдиний спосіб навчити близьких поваги?
Дякую, що дочитали! Ваші історії у коментарях.