З глибини душі
Лежачи у полудрімі після сну, Соломія насолоджувалася ліжком, так приємно блукати десь між сном і явом. Хоч вона ще не розплющила очей, думала:
Як добре, сьогодні вихідний, можна відпочити та зайнятися своїми справами. Не треба нікуди поспішати, вислуховувати на прийомі скарги хворих клієнтів, а іноді й не дуже хворих.
Глянувши на годинник, зрозуміла, що спала довго, але все одно не хотілося вставати. Раптом задзвенів телефон повідомлення від когось. Воно було від Богдана: «Запрошую на рибалку, у тебе ж вихідний, виїжджаємо за годину. Погоджуйся, прошу тебе!»
Соломія, прочитавши, усміхнулася й уявила Богдана з вудкою. Колись у шкільні роки він часто рибалив. Навчаючись у десятому класі, вони літом пропадали разом біля річки, а Богдан завжди мав із собою снасті. Навіть ловив рибу, і вони варили юшку на вогнищі звісно, він готував, бо вона не вміла. Та, здавалося, смачнішої юшки вона більше ніколи не їла. Так їй тоді здавалося.
Тоді у них було шкільне кохання, і вони не думали, що доля розкидає їх у різні боки. Однокласниця Ганнуся завжди лізла між ними, але Богдан спритно її відганяв.
Ганнусю, іди далі, ти не в моєму смаку, казав він, коли вона наполеливо запрошувала його погуляти після уроків.
Гаразд, поживемо побачимо, хто ж у твоєму смаку, парирувала вона, не ображаючись, і хитренько кидала погляд у бік Соломії.
Соломія іронічно посміхалася, знаючи, що Богдану подобається лише вона.
Після школи Соломія вступила до медичного університету це була її мрія з дитинства. Богдан пішов у місцевий коледж на механіка, вчився посередньо, розуміючи, що університет не потягне. Так вони й розійшлися, але час від часу листувалися й дзвонили. Вона приїжджала на канікули з обласного центру, а він лишався у своєму невеличкому містечку, де всі знали одне одного.
Соню, дивися там у своєму місті, не забувай про мене, казав Богдан. Я за тобою суму