**Любов довжиною в життя**
У чотирнадцять років на Олену обрушилися домашні клопоти, догляд за хворою матірю, та ще й навчання в школі. Вона мріяла стати лікарем.
Мамо, закінчу інститут і вилікую тебе. Ти обовязково одужаєш. Ти ж у мене ще молода, говорила вона матері.
А сама нишком плакала в своїй маленькій кімнатці від безсилля й образи. Жили вони втрьох у місті, але у власному будиночку по суті, та ж саме село. Усі на виду один в одного. Батько ніколи не допомагав матері, навіть нормально не розмовляв ні з нею, ні з Оленою, був грубий. Доброго слова від нього ніхто й ніколи не чув. А коли Марія захворіла, він зібрав речі та пішов із дому.
Спочатку Олена не звернула уваги, що батько складає речі, мало куди по роботі посилають. Але стало зрозуміло, коли він уже біля дверей сказав доньці:
Я йду від вас назавжди. Таке життя не для мене, та ще й з хворою жінкою. Мені потрібна здорова дружина, а не інвалідка А ти вже доросла, впораєшся. Гроші висилатиму поштою.
Дівчинка подумала, що це жарт, але зрозуміла не жарт, коли двері з тріском замкнулися за ним. Марія лежала й усміхалася, а донька остовпіла.
Мам, чому ти радієш? Як ми житимемо?
Якось проживемо, доцю. А що ми від нього бачили? Лише злість та грубість. Сходи до дядька Івана, скажи, щоб зайшов до нас.
Добре, мамо, зараз, відповіла Олена і пішла до сусіда навпроти.
Вона давно помічала, що дядько Іван дивиться на її матір по-особливому. Батько ніколи так не дивився. Віктор завжди посміхався їм, говорив Марії гарні слова. На день народження дарував квіти й коробку цукерок, звісно, коли батька не було поруч. Олена все бачила, але не розпитувала. Їй теж діставалися цукерки.
Батько ж ніколи не дарував подарунків ні дружині, ні доньці, навіть з днем народження не вітав. Марія поводилася гідно, як і належить заміжній жінці, хоча сусідки-баби шепотіли, що вона «вертихвістка». А одного разу, коли Олені було тринадцять, вона почула, як Іван зізнається у коханні її матері.
Марієчко, я завжди буду поруч і кохатиму тебе. Навіть не сумнівайся. Щоб не сталося.
А мати сміялася й відповідала:
Ех, я віддана іншому й буду йому вірна, і додала, не треба мені, Ваню, жодних зізнань.
Олені йшов чотирнадцятий. У неї самої вже крутилися в голові хлопці. Тому вона розуміла: Іван любить її матір. Але поводився стримано, не навязливо, не компрометував перед сусідами. Та й справді завжди був поруч. Олена мимоволі порівнювала батька й дядька Івана, і порівняння було не на користь першого.
Коли Олена підросла, вона дізналася, що Іван колишній однокласник матері, і запитала:
Мам, чому ти вийшла за батька, а не за дядька Івана?
Марія тоді розсердилася й нічого не пояснила, а донька більше не питала.
А незабаром трапилося лихо. Мати впала й зламала ногу в двох місцях. Здавалося, вже одужувала, але раптом їй знову погіршало. Виявилося на кістці утворився нарост. Марія не могла наступати на ногу, не могла підвестися з ліжка. Батько й не думав доглядати, і саме тоді пішов із дому назавжди. Олена так і не дізналася, чи живий він. Та їй було й байдуже.
Поки Марія лежала, Іван пропонував допомогу через Олену, знаходив ліки й передавав.
Коли дівчина прийшла до нього, він одразу зрозумів щось трапилося. Він жив один, але в хаті був порядок.
Дядьку Ване, мама сказала, щоб ти зайшов до нас, вимовила вона.
А як же твій батько? Йому це не сподобається.
Батько нас кинув. Вчора ввечері пішов назавжди, так і сказав.
Іванові більше нічого не треба було казати. Він одразу прийшов до них. Довго сидів біля Марії, вони розмовляли. А потім залишився назавжди. Олена навіть не помітила, як це сталося. Наче він завжди жив із ними.
Доглядав за Марією він дуже дбайливо. Привозив лікарів, возив її по лікарнях, і поступово їй стало краще. Марія встала на ноги. Усі були щ