Ой, внучко, присядь біля мене, розповім тобі одну історію. Ось я тепер у будинку для літніх, а думки постійно повертають мене до того дня, коли я скликала своїх дітей оголосити заповіт. Зібралося їх пятеро, і кожен дивився на мене по-своєму хтось нетерпляче, ніби чекав на потяг до кращого життя, а хтось просто сидів мовчки, немов був тут тілом, але думками десь далеко.
Ганнуся, найстарша, у своїй шовковій блузці та блискучому годиннику, весь час поглядала на телефон мовляв, у неї зустріч у центрі Києва, час дорогий. Ну звісно, у неї ж «справи»: бізнес, звязки, карєра. Андрій, другий, поправляв краватку, щось бурмотів про «дуже важливі переговори» та підморгував мені, наче колись, коли прийшов із ідеєю розводити вуликів у гаражі.
Марічка сиділа в кутку, зморена іпотека, діти з недугами, чоловік ледве тягне родину. Остап, старший, мовчав, як зазвичай холодний і далекий. А найменший, Тарасик, просто сидів осторонь, навіть не дивився ні на кого.
Я глянула на них, а потім на пять конвертів переді мною. Зрозуміла треба казати просто, без нотацій.
Кожен з вас отримає від мене листа. Мою останню волю.
Взяла перший конверт і простягнула Ганнусі.
Вона така самовпевнена! Розкрила його, очікуючи документів чи грошей, а там порожньо. Лише крихітне дзеркальце. Її обличчя перекривилося злість, нерозуміння.
Це що, жарт? прошепотіла вона.
Я відповіла спокійно:
Це все, що я хотіла тобі залишити. Подивися на себе.
Півроку тому я зламала ногу, кликала її привезти хоч хліба. А вона? «Мамо, у мене депресія, немає сил!» А потім фото з коктейлями в Instagram.
Далі конверт дістав Андрій. Відкрив, побачив дзеркало і зморщився.
Ти що, думаєш, ми нічого не отримаємо? зашипів він. Юристи все владнають!
Я глянула на нього строго:
Памятаєш, як продав татову «Жигулі» за безцінь, а потім їх перепродали за сотні тисяч? Ти вкрав не лише гроші ти вкрав спогади. Подивися в дзеркало може, побачиш там не бізнесмена, а зрадника.
Він схопився, кричав, погрожував судом. Але я лише стояла й дивилася.
Марічка не витримала й розплакалася, благаючи про любов. Але я знала це лише сльози для вигляду.
Взяла її конверт. Вона відкрила його тремтячими руками і знову дзеркало.
За що? Я ж завжди була поряд! схлипувала вона.
Ти лише грала жертву, відповіла я. Памятаєш, як випросила гроші на «лікування» сина? А потім ви поїхали на море. Твоя «турбота» лише вистава.
Остап мовчав. Нічого не благав, не обіцяв навіть на похоронах батька стояв, як істукан. Він так само мовчки відкрив конверт і побачив те саме.
Що я зробив не так? спитав він рівно.
Ти просто був відсутній, сказала я. Навіть коли це було потрібно.
Нарешті Тарасик. Він не хотів брати конверт, благав мене зупинитися. Але я наполягала:
Відкрий, сину.
І коли він це зробив там не дзеркало. Там справжній заповіт: будинок, рахунки, все моє майно йому.
Бо лише він не вважав мене «обузою» чи «дійним ко