Бабусін каз про Марка та Соломію
Ой, діточки мої, присядьте, розповім вам історію, яку почула тут, у будинку для літніх, від сусідки по кімнаті. Мене рідня сюди відправила, то тепер тільки слухаю чужі розповіді та вам їх переказую. Отже, слухайте, що трапилося з Марком та його нареченою Соломією.
Жив собі Марко, молодий хлопець, після університету в Києві залишився. Місто шумне, вогні яскраві, життя швидке, як вітер. Знайшов гарну роботу, зняв квартиру з видом на парк усе в нього було як треба. А батьки його прості селяни жили в селі, де час, здавалося, застиг. Городина, курчата, старий телевізор ну, знаєте, як у нас буває. Марко рідко їм дзвонив, завжди зайнятий то часу не вистачало, то сил.
Але одного разу, через два роки, вирішив він відвідати батьків. Не сам, а з Соломією своєю коханою, нареченою. Каже: «Мамо, тату, це Соломія, моє щастя, моє майбутнє». Відчиняє двері, а там дівчина висока, струнка, волосся рожевого кольору, немов бузок, татуювання на руках, макіяж яскравий, ніби з кіно. Шкіряна куртка, джинси з дірками, чоботи на товстій підкові геть не така, як у селі звикли.
Батько Марка аж здригнувся, зблід, наче примару побачив. А мати губи закусила, ледь не скрикнула.
Добрий день, тихо промовила Соломія, крокнувши вперед.
А мати відступила, ніби перед нею щось страшне. Батько питає: Це жарт, Марку? Це твоя наречена?
Так! різко відповів син. Ми любимо одне одного. Яка, чорт забирай, проблема?
Мати не втрималася, вигукнула: Подивись на неї! Як жебрачка! Що люди скажуть? А дідусь? Він же з переляку може серце втратити!
Соломія опустила очі, пальці тремтіли, але сліз не було лише біль у погляді, старий, знайомий. А Марко їй: Ми живемо у 2025 році! Вона художниця, працює з дітьми, допомагає у притулку для тварин. Найдобріша людина, яку я знаю. А ви по одягу судите?
Мати сіла на стілець, ноги підкосились. Батько мовчки вийшов у двір, тиша аж гула. Марко шепоче: Пробач, Соломіє, я не чекав такого
А Соломія раптом підняла голову, в очах блиск: Я розумію. Мене теж не приймали. Але я не зламалася. Якщо твої батьки захочуть мене пізнати я відкрита.
Взяла його за руку, каже: Поїхали додому.
А надворі закрапав дощик, ніжний, теплий, ніби сльози неба. Дорога додому мовчазна, Марко кермо стискає так, що пальці збіліли. Гнів, сором, провина. А Соломія дивиться у вікно, спокійна, лише в очах втома.
Пробач, каже він. Думав, вони спробують тебе зрозуміти.
Марку, мяко вона, це їхній страх, не мій. Ти обрав мене. Це головне.
Минуло кілька днів. Життя йшло своїм руслом: ранкова кава, робота, майстерня Соломії, вечори біля каміна. Марко намагався забути ту зустріч. Та одного вечора дзвінок у двері. Відчиняє мати стоїть, з пиріжками в руках.
Привіт, сину, каже. Можна зайти? Хочу поговорити.
Соломія вийшла з кухні, побачила свекруху і завмерла. Дві жінки дивилися одна на одну, секунди здавались вічністю. Мати раптом промовила: Пробач, Соломіє. Я злякалася. Не тебе, а того, що не знала. Я помилялася. Ти не зовнішність, а душа. І ти мого сина щасливішим зробила.
Соломія спочатку не вірила, але взяла пиріжки, тихо: Дякую.
Сіли за стіл, чай пили, сміялися, мати розповідала, як у молодості сама яскравий лак для нігтів ховала від батьків. Життя не казка, але іноді страх відступає.
Минуло два тижні. Мати часто дзвонила, привівозила вареники, навіть порадилась про подарунок для онука. Марко тішився, що між ними зявився звязок. Але одного разу повернувся додому тиша гнітюча. Мати сиділа, руки схрещені, обличчя суворе. Соломія біля вікна, не оберталася.
Що трапилося? запитав він.
Запитай у неї, сипнула мати. Чому вона не сказала, що була заміжня? І що в неї син у дитячому будинку!
Соломія повільно обернулася, в очах втома, але не слабкість. Я не ховала. Не знала, як почати. Народила у девятнадцять. Родина мене відкинула. Чоловік згубив себе. Сина віддала, бо жила у холодному підвалі. Але я шукала його. За місяць заберу.
Мати до Марка: Ти хочеш жити з такою? З її минулим?
Він подивився на Соломію. І побачив не слабкість, а мужність. Так, твердо сказав. А якщо ти, мамо, її не приймеш більше не приходь.
Мати мовчки пішла.
Через місяць Соломія забрала сина. Андрійко, маленький, соромязливий, гучних звуків боявся. Марко грав з ним, літачки складав, казки розповідав. І потроху хлопчик посміхався.
А одного ранку мати повернулася. Без слів, без подарунків. З книжкою казок