Ой, діточки як же ж воно буває, коли доля тебе з хати виносить, немов осінній вітер сухий лист, та й кидає у чужий світ не з власної волі, а від безнадії.
Була колись у мене надія, що сімя це твердий берег. Що чоловік буде опорою, що в домі буде тепло не тільки від радіаторів, а й від щирості. А вийшло ну, ось як.
Жила собі у нас дівчина Соломія, працьовита, мов та пчола, що з ранку до ночі крутиться. І на роботі встигала, і в хаті лад тримала, і обід варила, і за комуналку розраховувалась. А її чоловік, Тарас, цілими днями на дивані лежав, у своїх військових стратегіях блукав. Колись на заводі працював, а потім «начальник дурак, бригада нероби», кинув і казав, що ось-ось знайде щось гідне. Але минуло півроку, а це «ось-ось» досі мовчить, як підсніжник під кригою.
А ще в них у хаті жила його мати, Ганна Іванівна. Ой, язик у неї гостріший за серп. Що б Соломія не спекла завжди не те: то вареники розварються, то каша пересолена, то борщ занадто густий, то голубці розлізлися. А синочкові своєму все підтакує: «Тарасю, ти ж у нас не абихто, з університету, не підеш же на будівлю!»
А Соломія тягла все на собі. І зарплату додому несла, і після роботи плитку у кухні відтирала, і чай з паляничками до вітальні подавала, бо їм лінь було з дивана встати.
Скільки разів вона благала Тараса хоч якось допомогти він у відповідь: «Не заважай, я шукаю справжню карєру». А мати йому вторить: «Не займай сина дрібницями, він і так страждає».
Ви думаєте, хтось її почув? Ні, звісно. У них своя істина була: вона працює значить, гроші є. А те, що вона вже на межі, то дрібниці.
Я й сама так колись жила Памятаю, як носила на собі все, а вдячність як та сніжинка, що в долоні розтане. Спочатку віриш ось-ось зміниться, потім що треба терпіти заради родини. А потім розумієш: терпиш заради тих, кому ти як стіна, об яку витирають ноги.
Кажуть, я сама винен, що в притулку опинилась. Може, і так. Бо не втекла раніше, коли ще сили були, не сказала «годі». А трималась, доки не висохла, як та верба без води.
Ось і Соломія одного дня зібрала торбину та й пішла. Не знаю, куди, але знаю чому. Бо втомилась бути і кухарем, і служкою, і банкоматом, і ще й «недостатньою» для тих, кому віддавала останнє.
Отак, діти Бережіть себе. Бо коли ви себе не врятуєте ніхто за вас цього не зробить.