Ой, слухайте, люди добрі, та сідайте ближче, бо розповім вам історію, від якої навіть вітер у полі замовкне. Як казали наші діди: «Не купуй свиню в торбі бо захворіє».
Жила собі в селі Ганна Іванівна, жінка працьовита та розумна. У неї завжди було повно роботи: і город поливала, і хату вимітала так, що аж вікна сяяли, і вареники ліпила такі смачні, що сусіди ззаду паркану чергували. Син її, Олесь, хлопець добрий та рукастий, тільки серце мав мяке, як пух: кожній дівчині вірив, кожній співчував.
І от одного разу привів він до хати знайому Марічку. Дівчина, на перший погляд, як зі збірки казок: очі як вишні, губи як малина, а вії такі довгі, що, здається, вітер розвіє. Але, як кажуть у нас, «обличчя не дзеркало душі».
Ганна Іванівна відразу відчула щось не так. Жіноче серце, воно ж, як віщун: чує, де правда, а де обман. І шепнула синові:
Сину мій, не схожа вона на хазяйку. Мабуть, їй лише білизна да червоні черевики на думці.
І не помилилася. Бо перше, що зробила Марічка в хаті кинула ложку в миску та сіла. Ганна, звикла до ладу, промовила ласкаво:
Прибери за собою.
А та тільки плечем звела:
Не хочу пальці псувати.
Ну, думає мати, може, ще зрозуміє. Та ні взяла ту ложку, мила-мила, а вона, як була в маслі, так і лишилася.
Сину, невже ти з нею під вінець станеш? запитала Ганна з тривогою.
А він тільки зідхнув:
Кохання, мамо
От вам і казка: «Любов сліпа, а розум спить». Минуло кілька місяців і весілля справили. Ганна, хоч і важко було, віддала їм бабусину хатку: нехай молоде гніздо собі виводять.
Але одного дня вирішила зайти до них у гості. Ой, леле Що ж вона побачила! Курява на полицях, миска з борщем у раковині, а на підлозі сорочки немов листя восени. Марічка сидить, нігті вкриває лаком і бурмотить:
Я за собою доглядаю.
А в Олеся вже третій борг у банку. Марічці треба нову хустку щоб уся громада бачила, яка вона панночка.
А хто ж платитиме? питає Ганна.
Це не ваша справа, відрізала та. Чоловік має заробляти, а я маю бути гарною.
Тоді свекруха й поклялася: «Більше ні копійки».
Не минуло й року, як Олесь прийшов до матері:
Мамо, візьми позику на мене.
А вона спокійно відповіла:
Ні, сину. Хто посів той нехай і жне.
Повернувся додому, розповів дружині, що грошей не буде. І тут, ой, люди Пішло! Крики, плач, двері так грюкали, що, мабуть, аж на тому світі почули. Марічка верещала, що без нової хустки вона не людина, доки Олесь не вигнав її з хати. Незабаром і розлучилися.
Ось і казці кінець. Запамятайте, діти: «Не та хата красна, що в кутах золото, а та, де лад і тепло». Бо яка з жінки господиня, коли в неї руки знають лише дзеркало? Любов це не лише квіти та усмішки, а й спільна праця, повага та терпіння. Краще жити в скромності, але з добрим словом, ніж у розкоші, але з вічною бійкою.