На зупинці біля перехрестя Верби та Третьої вулиці завжди була своя погода. Влітку листя плело сонячне мереживо на асфальті. Взимку пара з пекарні навпроти обвивала скляний навіс, ніжна й тепла, наче подих. Це було звичайне місце три лавки, пошарпана схема маршрутів, помятий смітник, але мешканці Вересня чекали тут чогось особливого.
Щодня о 8:15 ранку приходила пані Ода Воронцова у синьому шерстяному пальті, навіть у спеку, бо в кишенях його вміщувалися дві книжки та пакетик з черствими шматочками хліба для горобців. На її капелюсі розквітала маленька шовкова квітка, а водія вона вітала за імям. Іноді вона сідала в автобус, іноді ні. Важливо було те, що вона приходила усміхнена, повільна й незмінна, як годинник на центральній площі.
Але одного яскравого вересневого ранку її не було.
Спочатку ніхто не помітив. Люди спізнювалися, автобус вирушив раніше, у пекарні була черга. Але коли автобус відїхав, бариста з кавярні Даринка Коваль, девятнадцятирічна дівчина, яка завжди бігла за хвилиною, перебігла вулицю, щоб поставити на лавку чашку гарячого чаю. «Для вас, пані Одо», сказала вона порожньому місцю, бо так робила завжди, коли бачила синє пальто. Вона поставила чашку й нахмурилася. На лавці лежали лише крихти від учорашнього хліба та акуратно складений квадратик чогось мякого.
Шарф. Блакитний, як безхмарне небо, з маленькою біркою на кінці.
Даринка підняла його й прочитала: «Якщо вам холодно він ваш. О.В.»
Вона озирнулася. Ні капелюха, ні книжок, ні пані Воронцової.
У цей час у іншому кінці міста Юлія Бойко, молода журналістка з «Вересневого вісника», дивилася на мерехтливий курсор. Її завданням було писати про засідання міської ради та про вибоїни, які «отримають асфальт за наявності коштів». Телефон дзижкнув.
Дарина К.: Щось не так.
Юлія Б.: Що саме?
Дарина К.: Пані Ода не прийшла. Вона ніколи не запізнюється. І залишила шарф.
Юлії не потрібно було пояснювати, хто та «пані Ода». Якби зупинка мала свого святого, це була б Ода Воронцова.
Юлія перекинула фотоапарат через плече. «Виходжу», сказала вона редактору. «Матеріал про людей».
Редактор, Микола сивий, з подихом кави та золотим серцем навіть не підвів голови. «Головне, щоб людям було цікаво».
На вулиці повітря було гост