У старій зупинці на розі Вербового та Третього завжди був свій мікроклімат. Влітку листя плело сонячне мерехтіння на бруківці, а взимку пара з пекарні навпростирід кружляла навколо скляного навісу, ніби теплий подих. Це було звичайне місце три лавки, розклад з підірваними куточками, пошарпаний смітник але мешканці Вереснявого яру звикли до його тихої, щоденної магії.
Щодня о 8:15 ранку там зявлялась пані Ода Вишневецька у своєму синьому вовняному пальті, навіть у спеку, бо в кишенях його вміщувались рівно дві книжки і пакетик з черствілими шматочками хліба для горобців. На її капелюсі тріпотів шовковий квіточка, а водія автобуса вона вітала за імям. Іноді вона сідала у транспорт, іноді ні. Важливо було те, що вона приходила з усмішкою, повільно і вірно, як годинник на центральній площі.
Але одного яскравого вересневого ранку її не було.
Спершу ніхто не помітив. Люди спізнювались, автобус відправлявся раніше, а в пекарні вишикувалась черга. Але коли транспорт зітхнув і відїхав, барістка з кавярні Ліля Ткачук, девятнадцятирічна, завжди у боротьбі з часом перебігла вулицю, щоб поставити гарячу чашку чаю на лавку. «Для вас, пані Одо», промовила вона в порожнечу, бо так казала щоразу, коли бачила наближатися синій плащ. Вона поклала чашку й нахмурилась: на лавці лежали лише крихти від учорашнього хліба й акуратно складений шматочок чогось мякого.
Шарф. Блакитний, як безхмарне небо, з маленькою бірочкою на кінці.
Ліля підняла його й прочитала напис: «Якщо тобі холодно він твій. О.В.»
Вона озирнулась навкруги. Ні капелюшка, ні книжок, ні пані Вишневецької.
У іншому кінці міста, Юля Бойко, молода журналістка «Вереснявого вісника», дивилась на мерехтливий курсор. Їй доручили писати про засідання міської ради та список вибоїн, які відремонтують «за наявності коштів». Задзвонив телефон.
Ліля Т.: Щось не так.
Юля Б.: Що трапилось?
Ліля Т.: Пані Ода не прийшла. Вона ніколи не запізнюється. І залишила шарф.
Юлі не потрібно було пояснень. Усі в районі знали, хто така «пані Ода». Якби у зупинки був святий покровитель, це була б Ода Вишневецька.
Юля перекинула фотоапарат через плече. «Виходжу», сказала вона редактору. «Людська історія».
Редактор, дідусь Микола сивий, з подихом кави і золотим серцем навіть не підвів голови. «Головне, щоб людина була цікава».
На вулиці повітря було гост