Не сперечалася і програла
Марічка Семенівна акуратно розставила тарілки на столі, поправила серветки й знову глянула на годинник. Чоловік мав повернутися з роботи за півгодини, отже, саме час ставити котлети на сковороду. Картопля вже готова, салат нарізаний, хліб рівними скибочками. Усе як треба, усе як він любить.
Мам, можу я сьогодні до Оленки піду? У неї нові диски з Києва привезли, гукала з кімнати вісімнадцятирічна донька Соломія.
Ні, Соломійко, тато скоро прийде, треба вечеряти всією родиною, відповіла Марічка, не обертаючись. Пізніше підеш.
Та що за дитячий сад! Мені вже вісімнадцять! обурилася дівчина, але далі не сперечалася. Знала, що мати все одно не відступить від своїх правил.
Марічка усміхнулася. Вісімнадцять це ще дитина. Ось вона сама у вісімнадцять уже заміж вийшла, а Соломійка досі як мала дитина. Але, може, так і краще. Хай довше побуде донькою, а не чиєюсь тіткою.
Двері грюкнули, і в хату увійшов Тарас Опанасович. Статний чоловік із сивиною на скронях, втомлений, але задоволений. Робота на будівництві вимотувала, але приносила гарні гроші, а це головне.
Привіт, кохана, він чмокнув дружину в щоку. Щось смачно пахне.
Котлети твої улюблені, зі свинини та яловичини напару, посміхнулася Марічка. Сідай, зараз усі піднесу.
А Соломійка де?
У кімнаті, зараз покличу. Соломіє! Тато прийшов!
Дівчина вискочила з кімнати, обняла батька.
Тату, можу я після вечері до подруги піду? У неї такі цікаві фільми привезли…
Тарас Опанасович насупився.
Які фільми? Не всяку дурню західну дивитися треба, а за навчанням слідкуй. Університет скоро, готуватися треба.
Та тату, це не дурня, звичайні фільми…
Сказав не треба, значить, не треба! підвищив голос батько. Марічко, ти що її не виховуєш? Зовсім розпустилася!
Марічка поспішно втрутилася:
Ну що ти, Тарасочку, вона просто молода, цікава. Соломійко, сідай їсти, потім поговоримо.
Вечеря пройшла у відносній тиші. Тарас Опанасович розповідав про роботу, про те, що начальство знову вимоги підвищило, а премії урізало. Марічка підтакувала, підкладала чоловікові котлети, наливала чай. Соломія мовчала, лише зрідка піднімаючи очі від тарілки.
Мати, а що сусіди кажуть про Шевченків? спитав раптом Тарас Опанасович, доїдаючи останню котлету.
А що про них казати? Живуть тихо, не шумлять.
Та не те. Чув я, що Шевченко якусь роботу знайшла, в офісі тепер сидить. А Шевченко дома з дітьми возиться.
Марічка обережно поставила чашку на блюдце.
Ну і що в цьому поганого? Може, так їм зручніше.
Як це зручніше? обурився чоловік. Чоловік має родину годувати, а не дома няньчитися! А жінці місце біля плити й з дітьми. Це неправильно, не по-нашому.
Але якщо вона більше заробляє…
Жодних «але»! ударив кулаком по столу Тарас Опанасович. Порядок у родині має бути! Чоловік голова, жінка помічниця. І крапка!
Марічка тихо кивнула і почала прибирати зі столу. Сперечатися з чоловіком вона ніколи не вміла і не хотіла. Навіщо сваритися, коли можна просто помовчати? Зрештою, може, він і правий. Ось вона сама все життя дома сидить, і нічого, живуть нормально.
Соломія потайки поглянула на матір, потім на батька і тихо спитала:
А можу я все ж таки до Оленки піду? Ненадовго.
Ні! гримнув батько. Сказано ж не можна! Іди уроки роби або книжку читай. Не треба по подругах шлятися!
Дівчина зітхнула і пішла до своєї кімнати. Марічка провела її поглядом і відчула укол у серці. Бідна дівчинка, зовсім не гуляє, все дома сидить. Але що поробиш, якщо батько проти?
Через кілька днів Марічка зустріла на ринку сусідку Ганну Іванівну. Та була вся сяюча, радісна.
Марічко, а ви чули? Моя Настенька вступила до університету у Львові! Уявляєте, у велике місто поїде навчатися!
Як добре, щиро зраділа Марічка. А на який факультет?
На журналістику. Каже, журналісткою хоче стати, статті писати, людей інтервювати. Я спочатку хвилювалася далеко ж, сама там буде. А потім подумала нащо дівчину дома тримати? Хай себе спробує, хай життя побачить.
А чоловік ваш як? Не проти?
Ганна Іванівна замовкла, потім зітхнула:
А ми з ним через це добре посварилися. Він своє твердив нащо дівчині освіта, все одно заміж вийде, дітей народить. А я йому часи інші настали, жінці теж професію треба мати, на ноги ставати. Довго ми з ним сперечалися, мало не до бійки дійшло. Але я своє відстояла. Думаю, не пошкодує.
Марічка мовчки кивнула. Дома вона довго думала про цю розмову. Солом