Тиха жінка проговорила голосно
Василю Петровичу! Та доки можна терпіти?! Другий раз за тиждень ви затопили мою квартиру! кричала сусідка знизу, розмахувавчи мокрою ганчіркою прямо перед носом у Віри Миколаївни.
Я ж уже вибачився! Ну, тече в мене батарея, слюсаря викликав! виправдовувався чоловік, стоячи в дверях у одних трусах і майці.
Вибачився! А мені що робити зі стелею? Шпалери нові тільки поклеїла! Ви там взагалі ні за чим не слідкуєте?
Віра стояла за спиною чоловіка, стиснувши руки в кулаки. Сусідка Галина Іванівна була права, але Василь, як завжди, не хотів нічого слухати. Батарея дійсно підтікала вже місяць, а він усе відкладав ремонт.
Ну що ви репетуєте, як базарна торговка! не витримав Василь. Поліплю, казав же!
Коли поліпіте? Коли моя квартира зовсім у воді стоятиме? Галина Іванівна була в люті, її сиве волосся розкуйовджене, щоки палали.
Віра тихо підійшла до чоловіка, торкнулася його плеча.
Василю, давай я завтра вранці знайду слюсаря, доброго. У мене є номер одного майстра, прошепотіла вона.
Відчепись! Сам розберуся! відмахнувся чоловік, навіть не обернувшись.
Галина Іванівна подивилася на Віру зі співчуттям. Вони знали одна одну вже вісім років, з тих пір, як Миколаєви переїхали в цю квартиру, але за весь цей час сусідка ніколи не чула, щоб Віра Миколаївна підвищила голос. Завжди тиха, завжди згодна, завжди вибачається за чоловіка.
Гаразд, Віро Миколаївно, я розумію, що це не ваша провина. Але вирішуйте вже щось! Галина Іванівна розвернулася й пішла до сходів.
Василь грюкнув дверима й пройшов на кухню, де на плиті стояв борщ. Віра йшла за ним, як завжди, мовчки.
Чого насупилася? буркнув чоловік, сідаючи за стіл. Налий борщу.
Віра взяла ковш, але руки в неї тремтіли. Краплі червоного борщу впали на чисту скатертину, яку вона зранку прасувала.
Роззява! пробурчав Василь. Нормально налити не можеш!
Пробач, прошепотіла Віра й швидко витерла пляму серветкою.
За обідом чоловік розповідав про роботу, скаржився на начальника, на колег, на всіх поспіль. Віра кивала, іноді вставляла: «Так, звісно» чи «Ти правий». Так було завжди, двадцять три роки їхнього шлюбу.
Після обіду Василь ліг на диван дивитися футбол, а Віра пішла мити посуд. У кухонному вікні було видно, як сусідка розвішує білизну на балконі. Галина Іванівна помітила її погляд і махнула рукою. Віра несміливо відповіла тим самим.
Ввечері, коли чоловік заснув перед телевізором, Віра тихо зібралася й спустилася до сусідки. Галина Іванівна відчинила двері у халаті, з чашкою чаю в руках.
Віро Миколаївно! Заходьте, заходьте! Чаю будете?
Дякую, не треба. Я на хвилинку. Хотіла подивитися, як там у вас зі стелею.
У ванній кімнаті справді було сумно. На стелі розплився великий жовтий плям, а в куті вже почала відлізатися смуга шпалер.
Жах який! зітхнула Віра. Галино Іванівно, пробачте нас, будь ласка! Я завтра ж знайду майстра, сама заплачу!
Та що ви, Віро Миколаївно! Не в грошах справа. Просто вже набридло терпіти. Ви ж бачите, який у вас чоловік характер… Завжди всіх винуватить, а сам нічого не хоче вирішувати.
Віра опустила очі. Сусідка була права, але сказати це вголос вона не могла.
Він на роботі втомлюється, нервує, тихо виправдовувалася вона.
Віро, а ви самі-то як живете? несподівано запитала Галина Іванівна. Я ж вас знаю стільки років, і жодного разу не бачила, щоб ви посміхалися. Завжди така сумна ходите.
Нормально живу. Що ви… Віра збентежилася від прямого запитання.
Діти у вас є?
Немає. Не вийшло якось.
А хотіли?
Віра довго мовчала, потім кивнула.
Хотіла. Дуже хотіла. Але Василь казав, що ще рано, потім що грошей немає, потім що він не готовий. А тепер уже пізно.
Галина Іванівна поставила чашку на стіл, підійшла до Віри.
А що ви самі хочете? Не Василь, а ви особисто?
Не знаю, чесно відповіла Віра. Я вже й не памятаю, чого хочу. Так довго звикла думати про те, що потрібно йому…
Віро Миколаївно, а ви ж гарна жінка. І ще не стара, сорок пять років це не вік! Чому ви себе так… знижуєте?
Віра подивилася на своє відображення у дзеркалі в передпокої. Справді, обличчя ще не старе, очі живі, фігура струнка. Але вираз обличчя… втомлений, якийсь згаслий.
Я не знижую. Просто… так виходить. Не вмію я голосно говорити, сперечатися. Мама казала, що добра дружина повинна чоловікові підкорятися.
А ваша мама щасливою була?
Віра задумалася. Мама… зав