Будинок збудували, а жити в ньому не можна
Ганно Іванівно! Та що ви робите?! кричала Оксана Петрівна, розмахуючи у повітрі зімятою довідкою. Як це не можна? Будинок же стоїть, ось він!
А документів немає, спокійно відповіла жінка за шибкою, навіть не піднімаючи очей від паперів. Без паперів хоч золотий палац зведіть жити не дозволимо.
Які ще документи?! Ділянка наша, матерінський капітал витратили, кредит взяли! Усе по закону! Оксана вдарила кулаком у підвіконня, від чого задзижчали шибки.
Дитинко, Ганна Іванівна нарешті відірвалася від паперів і глянула на відвідувачку поверх окулярів. Ділянка ваша, це так. А дозвіл на будівництво де? Погоджений проект де? Акт здачі де?
Оксана відчула, як під нею підгинаються коліна. Присіла на незручний пластиковий стілець.
Нам же казали, що для приватного будинку нічого погоджувати не треба Сосіди будували без жодних проектів
А коли це було? хмикнула чиновниця. Закони міняються, дитинко. Тепер без папірців нікуди.
Оксана вийшла з адміністрації наче приголомшена. Дощ сіяв дрібний, неприємний, пробираючись аж у саму душу. Вона сіла у стареньку машину, дістала телефон.
Ваню? Ваню, сину голос тремтів. Приїжджай, будь ласка. Тут така справа
Іван приїхав за годину, знайшов матір сидячою на ґанку їхнього нового будинку. Будинок і справді був гарний двоповерховий, з великими вікнами, охайним дахом. Оксана копила на нього все життя, продала міську квартиру, додала матерінський капітал, взяла кредит.
Мам, що трапилося? Син присіп поряд на східці. Чому ти не в будинку сидиш?
А не можна мені в будинку сидіти, гірко усміхнулася Оксана. Виявляється, жити тут не можна. Будинок не оформлений як слід.
Іван нахмурився.
Як це не оформлений? Ти ж усе робила через будівельну фірму. Вони мали
Мали, та не зробили! вибухнула Оксана. Обдурили, Ваню! Казали, що самі все оформлять, а самі лише гроші взяли та й зникли! Тепер дзвоню телефони мовчать!
Іван дістав із кишені цигарки, запалив. Матір несхвально поглянула на нього.
Ваню, кинь уже цю гидо