**Щоденник**
Що, я вже стара? Безсила? голос матері дзвенів від образи. Та я ще ого-го!
Оленко! Олю! Скільки можна тебе кликати?! голос матері лунав по всій хаті, пробиваючи навіть закриті двері дитячої кімнати, де Олена намагалася покласти трирічного Дмитрика.
Мамо, зачекай хвилинку! Синочок засинає! відгукнулася вона, гладячи хлопчика по спині.
Які хвилини?! Мені погано! Тиск скаче! Ти ж обіцяла принести ліки! у маминому голосі зявилися знайомі істеричні нотки.
Олена зітхнула. Дмитрик уже майже заснув, але тепер знову відкрив очі й дивився на неї тривожно.
Мамо, бабуся плаче? прошепотів він.
Ні, сонечко, не плаче. Спи, спи… Олена поцілувала сина в чоло, але всередині в неї все стиснулося. Мама дійсно не плакала вона кричала. А це було ще гірше.
Ганна Іванівна сиділа на кухні, театрально приклавши руку до серця й важко дихаючи. Побачивши доньку, вона докірливо похитала головою.
Ось бачиш, до чого довела! Серце скаче, голова крутиться! А ти з онуком возишся! Я ж казала спершу мені ліки, а потім дітей укладати!
Мам, ну як так можна? Дитина засинала, його не можна кидати на півдорозі. Дмитрик потім всю ніч ворочатиметься, Олена дістала з аптечки знайомі таблетки від тиску, налила склянку води.
А я що, помирати, чи що? Ганна Іванівна образилася й відвернулася. Раніше ти так не робила. Раніше, як тільки я попросила, ти бігла. А тепер… тепер у тебе сімя важливіша за рідну матір!
Олена мовчки подала матері ліки. Так, раніше вона дійсно кидала все й бігла на перший поклик. Був час, коли мамина прохання звучало саме як прохання: «Олю, серденько, принеси мені, будь ласка, ліки». А тепер це був наказ: «Олена! Негайно дай таблетки!»
Мам, випий ліки, полежи. Тобі стане краще, тихо промовила Олена.
Полежу! Легко сказати! А хто вечерю готуватиме? Хто завтра Дмитрика до садочка збиратиме? Ганна Іванівна почала перераховувати свої обовязки, й з кожним словом її голос ставав дедалі обуренішим. Я ж не прислуга тут! Я вам допомагаю, жертвую здоровям, а ви…
Мам, ніхто тебе не змушує готувати. Я сама можу, перебила її Олена.
Так! А коли ти готуєш? Після девятої! Дитина голодна сидить, чоловік з роботи прийде теж їсти захоче. Ні, я не можу на це дивитися!
Олена сіла на стілець навпроти матері. Вони жили разом уже два роки, відколи народився Дмитрик. Тоді мамі довелося переїхати до них зі своєї однушки допомагати з онуком. Спочатку це дійсно була допомога. Ганна Іванівна із задоволенням доглядала малюка, готувала, прибирала. А Олена працювала й відчувала себе захищеною: удома все під контролем, дитина під наглядом люблячої бабусі.
Але згодом щось змінилося. Мамині пропозиції допомогти перетворилися на обовязки. А прохання на вимоги.
Знаєш що, мам, обережно почала Олена, може, варто подумати про няню для Дмитрика? Ти втомлюєшся, нервуєш…
Няню?! Ганна Іванівна аж підскочила на стільці. Чужину тітку до мого онука? Ти що, зовсім глузду позбулася? Хто його виховає краще за мене? Хто краще нагодує, одягне?
Мам, я не кажу, що гірше. Просто ти…
Я що? Стара? Безсила? голос матері дзвенів від образи. Та я ще ого-го! Я ще десять таких онуків підніму! Просто мені потрібна допомога, розуміння! А не те, що ти робиш!
У передпокої почулися кроки це прийшов із роботи Богдан, Оленин чоловік. Вона з полегшенням зітхнула: хоч хтось, хто розрядить обстановку.
Привіт, рідні! весело гукнув Богдан, знімаючи куртку. Як справи? Дмитрик спить?
Спить, коротко відповіла Олена.
А ось і зятко прийшов! Ганна Іванівна миттєво змінила тон на привітливий. Богданку, ти голодний? Я борщик зварила, котлетки смажила. Сідай за стіл!
Богдан здивовано подивився на дружину, потім на тещу. По Олениному обличчю він зрозумів знову щось неприємне.
Дякую, Ганно Іванівно. А що трапилося? Олена чимось засмучена.
Та нічого особливого, зітхнула мати. Просто я попросила принести ліки, а донька вирішила, що онук важливіший. Та ну ладно, нехай. Богдане, розкажи, як на роботі?
Олена мовчки накривала на стіл. Ось так завжди: при Богдані мама ставала лагідною й розуміючою. А наодинці з донькою зовсім іншою людиною.
За вечерею Ганна Іванівна розповідала зятю, як провела день: водила Дмитрика на прогулянку, готувала, прала. І з кожним словом у її голосі чулося: «Бачиш, як я стараюся, як багато роблю?»
Мама дуже втомлюється, тихо сказала Олена, розрізаючи котлету. Може, дійсно подумаємо про няню?
Богдан задум