ПОПУТНИЦЯ
Оголосили посадку, і Дмитро вийшов на перон. Після тижневого відрядження повертався додому. Зайшов у плацкартний вагон, знайшов своє нижнє місце. Поки розташовувався, почув, як хтось важко дихаючи, йде по вагону. Обернувся літня жінка з валізкою на колесиках, більше схожою на рюкзак, у осінньому пальті та кольоровій хустці, стояла навпроти, намагаючись віддихатися.
«Ну, все, подумав Дмитро, бабуся, певно, моя сусідка, зараз проситиме нижнє місце».
Подивись, сину, у мене, здається, нижнє, віддихнувши, попросила пасажирка.
Місце справді виявилося нижнім. Вона почала метушитися, розкладаючи речі. Дмитро помітив, що сусідці років сімдесят. «Треба ж, подумав він, і в такому віці подорожують, чому б вдома не посидіти».
Жінка нарешті сіла на свою полицю, склавши зморшкуваті руки на колінах. У вагон заходили пасажири, але на верхні місця їхнього купе ніхто не зявився. Дмитро вже змирився, що доведеться їхати з літньою сусідкою, з якою навіть поговорити буде ні про що.
Потяг рушив. Незабаром зявилася провідниця принесла білизну. Жінка одразу ж почала возитися з постіллю, акуратно розстилаючи та заправляючи. Потім знову сіла і перша заговорила:
Не звична я до такої постелі, вдома в мене ліжко мяке, а тут доведеться боки помяти. З самої молодості не їздила, та вже й не сподівалася, що поїду.
Дмитро кивнув і продовжував мовчати.
Мене звати Ганна Іванівна. А вас як називають?
Дмитро.
А по батькові?
Олександрович. Можна просто Дмитро.
Ну, так, можна, ти ще молодий, можна й по імені. У гості їдеш?
Чому в гості? здивувався Дмитро. З відрядження додому.
Ось як! Додому це добре. А я ось із дому на старість літ. Жінка раптом замовкла і почала дивитися у вікно. Дмитрові здалося, що в очах зявилися сльози, хоча й не плакала. Йому раптом стало соромно, що так недружелюбно поставився до літньої сусідки.
А ви теж додому, чи з дому? Вирішивши помякшити свою холодність, заговорив Дмитро.
З дому, сину, з дому, ось і незвично мені. Тут їхати лише добу, а тривожно в дорозі.
А до кого їдете?
До доньки їду. Ганна Іванівна дістала з кишені хусточку і витерла набіглу сльозу.
Так радіти треба, а ви плачете.
А я й радію, пять років із донькою не бачилася, вже думала, що й не побачу більше.
Розгубилися чи що?
Розгубилися, сину, за доброї волі розгубилися. Характери наші спокою за молодих літ не давали, гордість заважала мирно жити, ось і не бачилися з нею стільки років. Як тільки підросла донька, перестали ми з нею ладити. Без батька її ростила, усе було у нас: сварилися часто. Заміж перший раз на зло мені вийшла, але не прожилося. А я не підтримала Олену добрим словом, докоряла так і сварилися все життя. Онучку проти мене настроїла, усе мені навперекір робила. А пять років тому продала квартиру, поїхала й не сказала, куди. Я й у міліцію ходила, справки наводила переживала, адже вона з онучкою поїхала.
Потім знайшлася, написала, що в неї все добре, що заміж вийшла, але щоб я не шукала й не приїжджала ніколи. І ось із цим тягарем на душі я й жила ці роки. За цей час зрозуміла, що теж була не права. Нехай вона мене не слухала, але ж донька вона мені рідна.
А тут рік тому лист прийшов від доньки. Написала, де живе, що з чоловіком давно розлучилася, що бабусею вже сама стала і питала про моє здоровя. Я плакала всю ніч, а потім написала, що життя мені немає без них. Потім подзвонилися ми, поговорили й зрозуміли, що винні обидві.
У онучки дитина народилася, це значить, правнук у мене є. Олена допомагає їй у всьому, вирватися не може, от і запросила мене. Ось я й наважилася в гості до доньки поїхати, бо невідомо, скільки часу мені ще залишилося, здоровя слабке, та й тиск мучить побачитися хочеться.
Дмитро мовчав, чужа історія глибоко зачепила його. Він задумався про свою матір, яку відвідує рідко. Мати живе в селі, там же й старша сестра Дмитра завжди вважав, що сестра придивить за матірю. А тепер раптом після розповіді пасажирки занило в грудях, навалився жаль адже він син, мати сумує за ним, частіше хоче бачити.
Дмитро всю дорогу спілкувався з Ганною Іванівною час пролетів непомітно. Він допоміг вийти сусідці з вагона, помітив, що до них йде гарна жінка, тривожно дивлячись у їхній бік. Дмитро відійшов. Дві жінки зустрілися поглядом, обнялися й довго не могли відірватися одна від одної. Обидві плакали. Зустріч була настільки зворушливою, що Дмитро й не сумнівався у них усе буде добре.
Він відійшов убік, захотілося палити