Ось історія, переказана по-українськи:
**КВАРТИРАНТКА**
Ярослав Богданович сорокарічний інженер пішов від дружини. Залишив їй квартиру, усе майно, забрав лише стареньку «таврію», яку колись отримав від батька. У ній і вивіз свій валізку з речами.
Поділом майна займатися не став: «Донька росте, нехай усе їй дістанеться».
З дружиною вони давно не розуміли одне одного; останнім часом вона казала йому лише одне: «Дай грошей». Ярослав віддавав зарплату, премії, «тринадцяту», а їй чомусь завжди не вистачало. Погодився платити аліменти щомісяця і, окрім того, допомагати доньці.
Спершу жив у друга, потім дали кімнату в гуртожитку, а як цінного фахівця поставили в чергу на квартиру. Було це ще в 80-х тоді у СРСР житло давали безкоштовно.
Два роки Ярослав жив у гуртожитку, поки на заводі будували девятиповерхівку. А потім його викликали до профкому:
Ярославе Богдановичу, промовив голова, ви самотні, вам належить однушка, але є варіант дати двокімнатну, хоч і малогабаритну. Ви у нас спеціаліст вищого класу, тому візьміть ключі.
Ярослав навіть зніяковів: Дякую, звісно, радий, що тепер буде свій кут.
За місяць він зібрав свої скромні речі більше всього там було технічних книжок і, завантаживши в ту ж «таврію», поїхав до нової квартири.
Ліфт ще не працював, тож Ярослав піднявся пішки на пятий поверх, з хвилюванням підійшов до квартири 72, дістав ключ і він не підійшов.
Що за диво? здивувався він, а за дверима почув шепіт і шурхіт. Почав стукати, вимагаючи відчинити, але у відповідь мовчанка. Зійшов униз, знайшов слюсаря, і вони відчинили. У квартирі виявилися мешканці: речі ще не були розставлені, валялися де попало. У передпокої їх зустріла жінка і перелякано глянула на двох чоловіків:
Не виїду, і виселити мене не маєте права у мене діти, сказала вона.
Ярослав побачив двох хлопчиків, років семи та восьми, які теж злякано спостерігали за ситуацією. Він почав пояснювати, що це його квартира, що в нього є ордер, а вона вселилася самовільно.
Ну спробуй викинути нас на вулицю, кричала жінка у відчаї, на мороз мене виганяєш!
Ярослав пішов. У профкомі розповів усе як є. Виявилося, що жінка вдова, чоловік загинув, а вона з дітьми жила в аварійному бараку, де ще лишилося кілька пияків. Зиму той барак не прогрівав, скільки його не топи. Жінку (звали її Олена) вже роки штовхали в черзі на житло, але постійно відкладали. І ось, не витримавши, вона заселилася в новобудову.
Виселятимемо, рішуче сказав голова профкому, подамо до суду. Це займе час, але доведеться потерпіти.
А може, можна якось мирно вирішити? запропонував Ярослав.
Спробуй поговорити, пожав плечима голова, але навряд щось вийде. Такі матері з дітьми себе поводять, наче божевільні закону не шанують.
Ярослав знову пішов до квартири, сподіваючись домовитися. Олені якраз лагодили зламаний замок.
Давайте по-людськи, запропонував він, ви ж зайняли чужу квартиру, закон не на вашому боці.
А тобі не здається, що тобі квартиру дали несправедливо?
Я двадцять років на заводі, ось і ордер маю.
А в мене діти, і я не збираюся з ними в дір