Як же я сумую, прошепотіла Оксана, здригнувшись від власного голосу в тиші хати. Її пальці застигли над старим фотоальбомом. На вицвілому знімку Тарас усміхався, тримаючи на плечах маленького Івасика. Оксана обережно провела кінчиками пальців по його обличчю. Дев’ять років минуло, а біль залишився таким самим гострим.
За вікном лютився вітер, засипаючи шибки снігом. Оксана підвелася й підійшла до підвіконня, де стояла запалена свічка. Роковини. У такі ночі його відсутність була особливо важкою.
Я справляюся, чуєш? промовила вона, звертаючись до порожнечі. Івасик уже майже догнав тебе зростом. А Олесь він такий схожий на тебе.
У печі потріскували дрова. Оксана вмоталася в старий плед і сіла у крісло. Стара дерев’яна хата скрипіла під поривами вітру.
Вона й не помітила, як задрімала. Може, пройшло кілька хвилин, а може, годин, коли три гучні удари в двері розірвали тишу.
Оксана схопилася, миттєво прокинувшись. Серце билося, наче божевільне. Хто міг прийти в таку завірюху? До найближчих сусідів ціла верства.
Стук повторився три чіткі удари, немов хтось наполягав.
Оксана рушила коридором, в темряві намацуючи стіни. Її погляд впав на кухонний ніж, що лежав на столі. Вона схопила його і міцно стиснула рукоять.
Хто там? голос тремтів.
Тиша. Потім знову три удари, ще настирливіші.
Оксана притиснула ніж до стегна і лівою рукою повернула замок. Холодне повітря ввірвалося всередину разом із хвилею снігу, а на порозі стояв
Оксанко, це я. Я повернувся.
Тарас. Її Тарас. Той самий, що зник дев’ять років тому. Неголене обличчя, втомлені очі, знайома усмішка.
Ніж випав з онімілих пальців. Оксана захиталася, ледве втримавшись за одвірок.
Це ж не вона ледве дихала. Тебе ж немає.
Я тут, він зробив крок і обійняв її.
Теплий. Справжній. Пахне морозом і землею. Оксана вчепилася в його кожух, вткнулася обличчям у плече, і сльози полилися рікою. Ноги підкосились, і вони обидва осіли на підлогу в сінях.
Як? лише й вимовила вона.
Знаю, тобі важко зрозуміти, Тарас гладив її по волоссю. Але я все поясню. Давай спершу зачинимо двері. Холодно.
Він допоміг їй підвестися. Оксана не відпускала його, ніби боялася, що він розвіється.
Хлопці? спитав він, озираючись.
Сплять, Оксана не могла відірвати очей від його обличчя. Вони виросли.
Знаю, усміхнувся він із легким смутком.
Як це можливо? вона торкнулася його щоки тремтячими пальцями. Тебе ж тебе більше немає. Я була там.
Підем, він узяв її за руку. Треба поговорити. У нас мало часу.
Вони пішли в кімнату. Оксана запалила ще одну кагану. Тарас сів на край стола, уважно оглядаючи хату, немов намагаючись запам’ятати кожну дрібницю.
Ти доглядаєш за домом, промовив він з теплом у голосі.
Про що ти? простогнала Оксана. Де ти був? Чому зараз?
Тарас глибоко зітхнув і подивився їй у вічі.
Я все розповім. Тільки сідай, будь ласка.
Оксана підкинула дров у піч. Полум’я розгорілося яскравіше, наповнюючи кімнату м’яким світлом і химерними тінями.
Вона вагалася, немов відтягувала мить, потім підійшла до старого скрині і дістала його чашку темно-синю, з відбитим краєм. Дев’ять років вона стояла неторканою, ніби чекала господаря.
Не сподівався, що ти її зберегла, у голосі Тараса пролунав здивування, коли він узяв чашку з гарячим чаєм.
Оксана пильно вдивлялася в нього, боячись пропустити найменший рух. Її очі блукали по знайомим рисам: зморшка між брів, шрам на підборідді, отриманий у дитинстві. Рука сама тягнулася до нього пальці обережно торкалися зап’ястя, плеча, щетини на щоках, немов перевіряючи, чи не грає з нею зір.
Ти справжній, прошепотіла вона пересохлими губами. А потім ледве чутно запитала: Розкажи де ти був усі ці роки?
Тарас довго мовчав, дивлячись на вогонь у печі, перш ніж почати.
Після того, як я пішов, я не потрапив туди, куди йдуть усі, промовив він. Я загубився. Не дійшов.
Він