Сонце після дощу
Оленко, заходь. Я в льох була, тобі картоплі набрала.
Ольга повернула до сусідкиного двору.
Ой, дякую, тітко Марічко, обовязково віддам.
Та звідки віддаси? Ой, лишенько. Віддасть вона. Треба було раніше думати, коли дітей народжувала. Вітько ніколи справжнім чоловіком не був.
Ольга проковтнула образливі слова, бо знала до зарплати ще тиждень, а на одному молоці довго не проживеш. Та й не вона одна вдома чекали троє діточок. Вітько, про якого казала сусідка, був її чоловіком, тепер колишнім, бо торік дізнався, що держава за трьох дітей ні машини, ні квартири не дасть, швиденько зібрав речі й заявив, що в такій злидні жити не згоден. Ольга тоді якраз мила посуд і навіть тарілку впустила.
Вітьку, ти що це говориш? Ти ж чоловік. Іди на нормальну роботу, де добре платять, і не буде злиднів. Це ж твої діти. Ти ж завжди казав, що хочеш багато дітей.
Хотів, але ж не знав, що державі на нас начхати. А працювати в пустоту нема сенсу, відповів Вітько.
Ольга опустила руки.
Вітьку, а як же ми? Як я з ними сама впораюся?
Олю, ну не знаю. І взагалі, чому ти не наполягла, що нам одного досить? Ти ж жінка, мала розуміти, що таке трапляється.
Більше Ольга нічого не встигла сказати Вітько вискочив із хати й майже бігом подався до зупинки. Сльози набігли на очі, але раптом вона побачила три пари дитячих оченят. Сашко був старший, цього року до школи. Мишці всього пять, а їхня зірочка Орися два роки. Ольга ковтнула, посміхнулася.
Ну, хто за млинці?
Діти радісно заверещали, і тільки Сашко ввечері спитав:
Мам, а тато більше не повернеться?
Ольга намагалася щось вигадати, але потім просто сказала:
Ні, сину
Хвилину Сашко сопів, а потім промовив:
Ну й нехай, ми й без нього впораємось. Я тобі допомагатиму.
Коли Ольга поверталася з вечірнього доїння, знала дрібнота вже нагодована й у ліжечках. І взагалі, Ольга дивувалася, як її син так швидко подорослішав.
***
Подякувавши за картоплю, вона рушила додому. «Боже, коли потеплішає? Якась ненормальна зима цього року.» Їм вистачило б картоплі, але одного разу ударив такий мороз, що навіть у підвалах вона померзла. Селяни, звісно, їх жаліли. У селі люди добрі, але завжди нагадували, яка вона дурна. А що, дурна? Зараз вона просто не уявляла, як би жила, якби когось із її дітей не було. Як би не було важко, але вони справлялися. Хотілося нової одежи й іграшок, але діти не просили. Зна