**Щоденник**
Сьогодні сталося щось незвичайне. Я побачив бездомного чоловіка біля церкви й упізнав у ньому хірурга, який колись врятував мені життя.
Ранок був сірий, місто затягнуте імлою, наче застигле в очікуванні. Холод пронизував до кісток, а під ногами хрустів сніг.
Заїдьмо до храму, промовила Оксана, дивлячись на мене теплим поглядом.
Я посміхнувся. Девять років разом і ще ніколи не бачив її такою спокійною. Девять років спільних сподівань, сліз, лікарів. Ми мріяли про дитину: про перші кроки, сміх, про те, як вона обійме нас маленькими рученятами. Але щоразу розчарування.
Оксана страждала. Кожен місяць вона зачинялася у ванній, стискаючи в руках дитячу іграшку, куплену ще з надією. «Навіщо я живу, якщо не можу стати матірю?» шепотіла вона. Я пропонував усиновити дитину, але вона хитала головою: «Я хочу відчути, як вона росте всередині мене».
Потім вона знайшла розповідь про жінку, яка завагітніла після молитви. Почала ходити до маленької церкви на околиці, ставити свічки. І одного дня лікар сказав: «Ви вагітні».
Це було немов сон. Ми плакали, сміялися, обіймали одне одного. Наша донька, Соломія, народилася здоровою, з ясними очима. І Оксана й досі ходила до церкви тепер уже з подякою.
Гаразд, заїдьмо, відповів я, повертаючи до храму.
Біля входу сидів бездомний. Довге пошарпане пальто, старі черевики. У руках пластиковий стаканчик. Він не благав, просто сидів, опустивши голову.
Щось зворушило мене в ньому. Я дістав із гаманця тисячу гривень і підійшов.
Він підвів очі.
Дякую прошепотів він. Голос був тих