Не розумію, чим ви себе зайняли! На зелений треба їхати, а не стояти! пожила жінка на задньому сидінні роздратовано постукувала кінчиками пальців по шкіряній сумці.
Вибачте, перед нами стоїть машина, я ж не можу її переїхати, спокійно відповів водій таксі, не повертаючи голови.
Мені дуже треба встигнути на зустріч з донькою! Обїдьте ж! не втихала пасажирка.
Ви самі бачите затор. Давайте просто наберемося терпіння, водій поглянув у дзеркало заднього виду.
Господи, який жах! жінка відкинулася на спинку сидіння і важко зітхнула. Все завжди йде не так. Спочатку сварка, а тепер ще і запізнення
Таксі повільно просувалося заваленою вулицею. Яків Петрович так його звали спостерігав за пасажиркою у дзеркалі. Повна жінка близько шістдесяти років у елегантному світло-сірому костюмі та акуратній стрижці нервово грала застібкою сумки. Нижня губа трохи тремтіла.
Знаєте, іноді найважливіші зустрічі трапляються з невеликим запізненням. Доля ніби дає нам час зібрати думки, несподівано промовив водій.
Жінка здивовано поглянула на затилок чоловіка за кермом.
Це ви мені? запитала вона.
Так. Ви згадували сварку. Може, цей затор шанс подумати, що сказати донці, коли зустрінетеся? голос Якова був глибокий і спокійний.
Вибачте, я не просила порад, відрізала жінка, та через мить важко зітхнула. Хоча яка вже різниця. Я справді посварилася з донькою. Вона хоче виїхати за кордон, вважає, що тут немає майбутнього. А я залишусь одна.
Яков Петрович, представився водій. У моїй машині пасажири часто діляться історіями. Можливо, і вам стане легше.
Щось у його інтонації змусило жінку розмякнути.
Зоряна Сергіївна, представилась вона у відповідь. Ось яка історія Донька вбила собі в голову, що в Канаді їй буде краще. Яка там Канада? Що вона там забула? А я? Сиджу, в’яжу онукам шапки, які вони й не надягнуть.
Яків Петрович зупинився на світлофорі і, трохи подумавши, відповів:
Знаєте, мій син теж виїхав. У Канаду, десять років тому. Я був проти.
І як ви це пережили? у голосі Зоряни прозвучав щирий інтерес.
Спочатку ніщо. Ображався, не відповідав на дзвінки. А потім зрозумів, що втрачаю дорогоцінний час. Життя коротке, а злість це наче носити важкий камінь у кишені. Тільки собі шкода робиш.
Таксі рушило і повільно просувалось у потоці.
Легко сказати, зітхнула жінка. Син хоч телефонує?
Звичайно. І ще спілкуємось по відео щотижня. Бачу онуків, вони називають мене дідусем Яком. Минулого року я їх відвідав, вперше в житті виїхав за кордон.
І не страшно було? Один, в чужій країні?
Страшно, звісно. Але коли бачиш щасливі очі сина і онуків, всі страхи розвіюються. Світ зараз не такий великий, як здається. Відстані це більше в голові.
Зоряна Сергіївна задумливо поглянула у вікно.
Я просто не розумію, чому їй тут погано. У неї хороша робота, квартира
А ви запитували?
Що запитувала?
Чому саме хоче утікати? Справді спитали без упреків?
Зоряна замовкла. Машина повільно рухалась, а за вікном гомоніла весняна Київщина.
Ні, мабуть, нарешті зізналася вона. Я одразу почала казати, що вона неблагодарна, що кидає матір
А може, варто розпочати розмову з питань? Яків плавно повернув руль, обїжджаючи вибоїну. Знаєте, я став таксистом вже після пенсії. До того тридцять років працював на заводі інженером. І за цей час зрозумів: люди найчастіше потребують, щоб їх просто послухали. Без оцінок і порад.
І часто ви так допомагаєте? запитала Зоряна з легкою іронією.
Не знаю, чи допомагаю, відповів він, але часто бачу, як пасажири розслабляються до кінця поїздки. Ось минулого місяця вез хлопцястудента, руки тряслися, голос тремтів. Він їхав робити пропозицію, а кільце забув. Ми повернулися, взяли кільце, і він подзвонив, сказав, що вона погодилась.
Зоряна невимушено усміхнулася.
У вас цікава робота, Якове Петровичу.
Люди цікаві, поправив її водій. Кожен зі своєю історією. Ми лише пятнадцять хвилин знайомі, а я вже бачу, що ви любляча мати, яка боїться залишитися одна.
Ви так легко це говорите сказала вона, дістаючи з сумки хустку.
Бо це природно боятись самотності. Ще природніше хотіти щастя своїм дітям, навіть якщо їхнє щастя не вписується в наші уявлення.
Зоряна заплакала.
А як ви зрозуміли, що сину справді краще в Канаді?
Я не «зрозумів», я просто прийняв його вибір. І знаєте, що дивно? Коли перестав тягнути його назад, у нас зявилася справж