**Щоденник**
Мені двадцять девять років. Пять років як я заміжня. У нас з чоловіком двоє малих дітей, молодшій дочці лише три вона ще не ходить до садочка. Щойно відведу її туди, одразу захворює, і ми тижнями сидимо вдома на лікарняному. Тому ми з чоловіком вирішили: поки вона не зміцніє я буду з нею. А хто ж, як не я, прибере в домі, приготує вечерю, подбає про дітей?
Кожен день це маленький марафон: кухня, прання, іграшки, підгузки, капризи, уроки зі старшим. Вкладаю в них всю душу, пояснюю, навчаю, виховую. Ввечері ноги гудуть, наче цілий день на ринку стояла.
Але матері це не поясниш.
Начебто їй байдуже, що в мене своя сімя, турботи, діти. Вона дзвонить кожен день і лається. Не питає, як я, не цікавиться онуками. Лише докори:
Знову цілий день лежала, серіали дивилася?
У соцмережах сиділа?
Чому до мене не приїхала?
Чому в мене на кухні не прибрала?
Коли продукти привезеш?
Мама живе в іншому кінці міста. Їхати через пробки ціла подорож. А ще з двома малими на руках залишити їх ні з ким. Поки доїду, поки вислухаю, що я ледаща і нічого не роблю, поки все в неї приберу вже вечір, і сил ані крихти. А хто прибере в мене? Хто нагодує моїх дітей?
Я намагалася пояснити, що мені важко. Що в мене й так рук не вистачає. У відповідь образи, сльози, звинувачення:
Ти егоїстка!
Мені погано, а ти мене кинула!
Чужим доньки допомагають, а ти що?
Але де ж була її допомога? Від народження дітей вона жодного разу не приїхала просто посидіти з онуками. Жодного разу не сказала:
Донечко, відпочинь, я з ними побуду.
Коли я повернулася з пологового, вона завітала. Не з борщем і турботою, а як гостя на свято. Я ледве на ногах трималася, а вона сиділа й чекала, поки накрию на стіл. Бо їй, бачте, незручно щось брати з холодильника. Я пліталася по кухні зі швами, щоб потім не чути, що в домі безлад і господиня аніяка.
А потім були нарікання:
Борщ несмачний.
Пересолила.
Стіл не святковий.
Де сервіровка?
І досі нічого не змінилося. Вона не приїжджає. Не цікавиться мною. Лише дзвонить лаятися. Вимагає, щоб я їздила до неї щодня і все прибирала. А в мене сили вже немає. Я не залізна.
Кілька тижнів тому ми дуже посварилися. Так сильно, що я не витримала і вилила все, що накипіло. З того часу вона мені не дзвонить. І, чесно? Я теж не телефоную. І я щаслива.
Вперше за багато років я відчула себе вільною. Спокійною. Легкою. Можу зітхнути, не озираючись на телефон із страхом нового дзвінка. Можу не почуватися винуватою за те, що живу своїм життям.
Якби я знала раніше, що це так просто посварилася б ще рік тому. Я не зобовязана вислуживатися перед людиною, яка мене не поважає. Це не любов. Це контроль і маніпуляції.
Тепер я знаю: я не повинна доводити, що гідна бути її донькою. Я гарна мати, дружина і людина. А якщо вона цього не бачить це її проблема.
Нехай живе своїм життям. Я потрібна своїй родині. І лише це має значення.