Коли берешся комусь допомагати, будьте на сторожі. Добра справа швидко втрачає вартість. Однараз допоміг, а вже вважають, що у тебе зайве. І гроші, і час, і сили, і ресурси все на запас.
А от пастка в тому, що допомога легко перетворюється на ярмо. Спочатку дякують, нахиляються, потім просять чемно, а далі вже вимагають. І коли ти вже не можеш чи не хочеш, тебе починають вважати підвідом, зрадником, ніби ти не виплатив зарплату чи не віддав борг. У їхньому уявленні ти «благодійник», отже, маєш і надалі «постачати». Твоя доброта вже записана в їхню планову прибутковість. На тебе розраховували! Ти підписався бути рятівником, а тепер відмовився? Ось тоді винний.
І ще одна гірка правда: іноді допомога викликає не вдячність, а заздрість. «Якщо він може дати значить, у нього є надлишок. Чому йому мясо, а мені крихти?» І твоя підтримка сприймається не як дар, а як приниження. Коли ж ти кажеш: «Пробач, я більше не можу», замість співчуття отримуєш образи й докори.
Таке вже траплялося не раз. Спочатку щира подяка, потім прохання, далі вимоги, а в кінці гнів і знецінення всього, що ти робив. Допомога швидко перетворює помічника на «боржника». Достатньо зупинитися і з тебе роблять винуватця.
Тож, перш ніж простягнути руку, памятай: після другоготретього прохання варто задуматися, чи не перетвориться твоя доброта на «пожиттєву службу». Часто від тебе очікують не вдячність, а безкінечний обовязок. І кінець завжди один: колишній рятівник стає «зрадником». А справжнє добро, безкорисливе, чи то цінується, чи то миттєво втрачає вартість. І в цьому вже не ти винен.
Бонус
У моєї знайомої Олени Соловей була подруга дитинства, з якою вони завжди підмурковували одна одну. Коли та подруга залишилася без роботи, Олена одразу підсобила вклала 5тис.грн, познайомила з людьми, навіть на кілька місяців прийняла до себе в київську квартиру.
Спочатку подруга дякувала майже щодня. Потім звикла. А далі почала ставитися до допомоги, ніби це її право. Ти ж у мене одна, ти ж завжди виручиш, правда? повторювала вона щоразу, коли просила ще.
І Олена допомагала. Поки одного дня не сказала: Пробач, я більше не можу. Мені самій зараз нелегко.
Подруга миттєво змінилася. Я ж на тебе розраховувала! Ти ж обіцяла! Хіба справжні друзі так чинять? І все, що Олена робила роками, розтануло в її памяті, залишивши лише образ: «не допомогла, коли я просила».
Більше всього боляче було не від втраченої гривні чи часу, а від того, що справжньої дружби там і не було була лише звичка брати.
Тоді Олена зрозуміла головне: допомога цінна лише тоді, коли зустрічається з вдячністю. Якщо замість вдячності приходить вимога це вже не підтримка, а використання.
Відтоді вона допомагає лише тим, хто теж готовий простягнути руку іншому. І знає: добро має бути взаємним, інакше воно перетворюється на кайдани.