Увійшов я до пекарні з пустим шлунком і ще порожнішим серцем. Мені було лише вісім років, і я не памятав, коли востаннє їв щось гаряче.
Тітко чи можна трохи хліба, навіть сухого? попросив я, тремтячим голосом.
Жінка окинула мене зневажливим поглядом і махнула у бік дверей.
Геть звідси, бешкетнику! Іди працювати, як усі! крикнула вона, витираючи прилавок.
У горлі стиснулося, і я вже хотів іти геть, але раптом почув суворий голос.
Послухайте, жінко! це був літній чоловік, що стояв у черзі. Хіба ви не бачите, що це дитина?
Нехай його батьки дбають, відповіла вона сердито.
Я опустив голову, бажаючи провалитися крізь землю. Та дідусь присіп, поклав мені руку на плече.
Не хвилюйся, сину. Ходімо, я тебе частуватиму.
Того дня він забрав мене до себе, нагодував гарячим борщем, дав ліжко і, найголовніше місце, де я не почувався непотрібним.
Онуків у мене немає, сказав він, усміхаючись. Хочеш стати моїм?
Я стиснув губи, щоб не заплакати, і кивнув.
Так, дідусю.
Роки минали, і той старий став моєю родиною, моєю силою та причиною вчитися. Він змусив мене пообіцяти, що колись я допоможу іншим, як він допоміг мені.
Час пролетів, і одного дня, коли я вже був лікарем, мене викликали до лікарні. Жінка стікала кровю у операційній. Коли я зайшов і побачив її на столі, мене ніби обілляло холодом це була та сама пекарка.
Під час операції я згадав її крик того дня, але також і теплу руку дідуся, що врятував мене з вулиці. І тоді я зрозумів.
За кілька годин вона прийшла до тями.
Ви врятували мене? прошепотіла вона, заплаканими очима.
Я подивився на неї спокійно.
Так, пані. І зробив це тому, що колись один чоловік повірив, що я вартий другого шансу.
Вона розридалася. А я лише посміхнувся, бо відчув, що мій дідусь, звідкись згори, пишається мною.
Життя навчає нас, що добро завжди повертається іноді найнесподіванішим чином.