23 березня 2025 року
Сьогодні син Олексій зайшов до мене у хату в Києві, згорнутий від втоми, і сказав:
Тату, я хочу розлучитися. Досить вже! Моя дружина, Зоряна, ледаченька, а я сам весь будинок розбираю. Скільки ще можна так терпіти?
Я подивився на нього, схилив голову і відповів:
Пробач, сину.
За що? запитав він.
За те, що я не завжди був добрим до твоєї матері. Це моя провина, що в тобі назрів темний куток роздумів про розлучення…
Ти кажеш, не розлучатися?
Ні, не розлучайся. Не думай про це ні хвилини.
Чи треба терпіти до останнього?
Не треба терпіти. Ти не стерпиш її, а лише своє погане ставлення до неї. Якщо ти змінитися сам, зміниться і все навколо.
Як це зробити?
Дивись на Зоряну, як вчить Господь. Вона дар Божий, твоє щастя, помічниця, мати майбутніх дітей. Крихка, немов керамічна чашка, яку Бог вручив тобі в руки, щоб ти тримав її обережно, ніжно, з турботою. Все інше дрібниці. Якщо вона сьогодні чогось не вміє навчиться. Ти сам ще не майстер у всьому, що треба робити… Якщо щось не встигає підкріпи її своїм кулаком і любовю. Якщо вона щось не знає розкажи ввечері за чаєм, обійнявши за плече. Ваш шлях лише ваш, ваша любов лише ваша. Той, хто посіяв у твоїй душі ненависть, ворог вашого дому.
Навіть якщо це твоя мати, брат Тарас чи найкращий друг не суди їх. Пробач. Дай зрозуміти, що за свою дружину готовий померти без роздумів, а нікого не пустиш поганим словом торкнутись до сімї.
А ви з мамою, Марією, теж мали розлучатися? спитав Олексій.
Ми без «помічників» теж іноді сварились, були дурними і гордими… У вас інше життя. Бог не вигнати вас з нього. Попроси у Нього мудрості. Поступайте одне одному, жалійте і підбадьорюйте. Любов росте, коли її не зневажаєш. Побачиш її справжню велич лише в старості, коли ввечері обіймеш Зоряну за плече і слова стануть зайвими.
Бонус
Олексій замовк. Вперше за довгий час він подивився на свою дружину не як на проблему, а як на людину, втомлену, з такими ж слабкостями, що шукає тепла і підтримки. Йому стало соромно, що раніше він бачив лише «недоліки», а не ті очі, що колись світилися радістю поруч.
Тієї ночі, повернувшись додому, я не сказав жодного докору. Підійшов, обійняв Зоряну і тихо прошепотів:
Пробач, кохана. Я не помічав найціннішого дару в твоїй душі.
В її очах засяяв вогник, той самий, що колись зєднав наші серця. Слів не треба було тільки тиша, дотик і відчуття, що ми все ще разом.
Урок, який я виніс: справжня любов не гине, вона лише ховається під шаром образ і турбот; поливши її увагою, терпінням і ніжністю, вона прокидається сильнішою, ніж була.