Тетяна Петрівна стоїть у під’їзді, стискаючи стару металеву лійку, ніби це її остання зброя. На сходовій площадці першого поверху, де зазвичай красуються її глиняні горщики з петуніями, гераньою й фіалками, панує хаос: три горщики розбиті, земля розсипана по потертій ламінатній підлозі, а пелюстки валяються, немов уламки бурі. Під’їзд ввідає вологим запахом цвілі і легким металевим присмаком від поручнів. З квартири12 лунає електронна музика з важкими басами. Тетяна Петрівна, у яскравому халаті з ромашками і з сивим волоссям, зібраним у тугий вузол, дивиться на винуватця новенький чорний велосипед, прикріплений ланцюгом до поручнів саме там, де стояла її квіткова клумба.
Хто ж це таке вчинив? пробурмить вона, голос тремтить від гніву. Мої квіти! Півстоліття їх вирощувала, а тепер варвари!
Двері квартири12 розкриваються, і на площадку викидається Нікіта, двадцять сім років, сусід у сірих спортивних шортах і майці. Його темне волосся розкидане після тренування, у руках пляшка води з яскравою етикеткою.
Тетяно Петрівно, ви чого кричите? каже він, оглядаючи безлад. Це ж через горщики? Я велосипед поставив, горщики впали. Куплю нові, без проблем.
Тетяна ткне лійкою у його бік, вода розбризкає підлогу.
Без проблем? Це не просто горщики, Нікіто! Це душа під’їзду! А ви, молодь, лише ламати вмієте!
Нікіта закативши очі, піднявши губу, ковтає воду.
Душа? Бабусю, це рослини. Мій велосипед важливіший я ним їжджу в спортзал, робота у мене. А ваші горщики зайняли весь простір!
З квартири виглядає Марічка, молодша сестра Нікіти. Її світле волосся зібране в неохайний хвостик, у руках потертка підручник з психології, підготовка до іспиту в університеті. На ній оверсайз футболка з написом «Dream Big».
Нікіте, ти серйозно? каже вона, бачачи розбиті горщики. Тетяно Петрівно, пробачте його, він не подумав. Я зараз приберу.
Тетяна Петрівна фыркне, її очі блищать під окулярами.
Не подумав? Це егоїзм, Марічко! Ви, молоді, лише про себе! Мої квіти радували весь будинок, а ви їх у смітник кидали!
Зверху спускається Марина, тридцять п’ять років, мати двох дітей з квартири15. Вона підштовхує візок з малим сином, її джинси заплямовані яблучним пюре. Під нею йде старша донька Лариса з рюкзаком.
Що за шум? запитує вона, оглядаючи площадку. Нікіте, це ти квіти розбив? Тетяно Петрівно права, вони під’їзд прикрашають!
Нікіта кине пляшку на підвіконня, вона дзвонить склом.
Прикрашають? Та половина в’яне! Краще лампочки в під’їзді замінити, ніж квіти поливати!
Олег, самотній програміст з квартири10, виглядає з-за дверей, тримаючи ноутбук. Його окуляри сповзли на ніс, футболка з логотипом Linux зморшкана.
Нікіте, не гарячись, каже він, поправляючи окуляри. Квіти це екологія, кисень. А твій велосипед можна в підвалі залишити.
Нікіта повертається, голос стає гучнішим.
Екологія? Олеже, ти в під’їзді раз на місяць буваєш, сидиш у своєму коді! А мені куди ставити велосипед?
Під’їзд перетворюється на арену, де розбиті горщики стають символом війни між сусідами, кожен бачить у квітах щось своє.
Тепер день, конфлікт розгорається з новою силою. Тетяна Петрівна приносить нові горщики зі сховища підвалу, демонстративно поливає петунії, воркуючи про «невиховану молодь». Її яскравий халат розвивається, а лійка блищить під тьмяним світлом. Нікіта, повернувшись з тренування, бачить, що його велосипед знову задвинений у кут, оточений порожніми горщиками, і кличе сестру.
Марічко, що це за цирк? вигукує він, ткнувши у горщики. Я ж казав, мені місце треба!
Марічка, сидячи за кухонним столом, завалена конспектами, відкладає підручник.
Нікіте, не починай. Я говорила з Тетяною Петрівною вона дійсно засмучена. Можеш вибачитись?
Нікіта фыркне, скинувши кросівки, які глухо впали на підлогу.
Вибачитись? За що? Вона свої квіти всюди розкладає, а я мушу підлаштовуватись? Це мій під’їзд теж!
Марічка зітхає, голос м’якший, та твердіший.
Це наш під’їзд, Нікіте. І її теж. Вона їх для всіх вирощує, а ти горщики