Ти розбила моє дзеркало, отже сім років будеш мені в борг, прошипів Віталій, власник галереї «АртЗеркО», і нахилився настільки близко, що Олеся відчула мякий аромат його мятного спрею.
Крихти венеціанського полотна дзижчали під її підбори, розсипаючись у світлі підвісних софітів, немов сотні маленьких спалахів фотокамери. У горлі скопичився пил: можна пережити будьщо, тільки не тріск скляної рами, коли її вартість дорівнює річному доходу.
Я заплачу, видихнула вона.
Заплатиш? Чим? Своїми кривими вітринами? З сьогоднішнього дня працюєш без плати, доки борг не сплатиш.
Пятнадцять років тому маленька Олеся сиділа в майстерні дідадзеркальника і ловила відблиски у вирізках амальгами. Дід дарував їй яблучний зефір і казав: «Скло зберігає правду. Іноді страшно дивитись, а якщо не боїшся пізнаєш себе краще». Коли дід помер, мати продала лавку; Олеся поїхала до столиці, аби вчитися на промислового дизайнера, під заробіток працювала оформлювачкою вітрин. Саме там її помітив Віталій високий, чарівний, обіцяв персональну виставку за кілька ескізів.
Перші місяці він назвав її «музою простору», цілуючи руку після кожного успішного проєкту. Потім дружньо підказував: «Блики занадто холодні, додай тепла». Неприємно, але корисно. Навесні тон змінився: «Яка тобі фактура, коли ти навіть розміри плутаєш?». За цим послідували штрафи за «зіпсовані матеріали». Олеся втішала себе: «Він строгий, бо я можу краще».
У один червневий вечір вона переставляла підставки для нової експозиції. Біля входу стояло головне надбання Віталія дзеркало XVIII століття, рама візерунок із сусального золота. На один сантиметр і візок з підставкою зачепив раму. Тріск, мов постріл. Пауза. Дощ з крихт.
Ти розумієш, що це був лот для королівського аукціону? Віталій кричав так гучно, що приглушував сигналізацію.
Заміню, бурмотіла Олеся, збираючи скляні крихти у відро, знайду реставраторів
Дванадцять мільйонів гривень, якщо ти не в курсі. Або сім років рабства. Обирай.
У підвалі галереї, де не ловив WiFi, Олеся виготовляла інсталяції за його ескізами: лампилінзи, столипризми. Віталій приймав роботу, підписуючи лише своїм імям. Вечорами вона поверталась додому, відкривала ноутбук і склеювала фотографії розбитого дзеркала у цифровий колаж, шукаючи в хаосі лінію, де тріщини складали обличчя.
Раз на тиждень навідалася Ганна, керамістка з сусідньої майстерні.
Де ти зникла? Ти мовчиш у чаті.
Відпрацюю борг, відмахнулася Олеся.
Ганна оглянула її сутулі плечі, зношені долоні.
Знаєш, як ламають скло, щоб з нього вийшли вітражі? Нагрівають до болю, а потім різко охолоджують.
Дякую за метафору, посміхнулася Олеся.
Метафора, та у мене на складі купа битої кераміки. Якщо хочеш бери. Крихта до крихти, і вийде щось нове.
Осінню пору до міста приїхав куратор мобільного фестивалю «Місто Світла» Кирило Шубин. Він шукав авторів для нічного перформансу на старому вокзалі. У галереї йому показали проєкти Віталія; Кирило кивнув ввічливо, та погляд упав на корзину з розбитим склом у кутку.
Хто працював з цим?
Відходи, швидко відповів Віталій. Нікому не цікаво.
Олеся підняла голову:
Мені цікаво.
На вулиці Кирило підкрався до неї:
Покажіть ескізи, які нікому не показували.
Якщо поговоримо, мене звільнять.
Він простягнув візитку.
Тоді зустрінемось там, де немає твого босса. Завтра о восьмій, платформа13.
Платформа була порожня, лише іржаві годинники тикали під дахом. Олеся розгорнула на планшеті 3Dмодель: гігантська тріснула маска, всередині якої глядачі ходять лабіринтом дзеркальних стін. Прожектори пробігають по крихтах, створюючи фразикрихти: твої руки криві, ти в боргу, ти ніхто. Чим ближче до центру, тим слова тануть, доки поверхня не стане чистою відбиває лише обличчя глядачів.
Кирило мовчав, а потім тихо сказав:
Це не інсталяція. Це особиста революція на 360 градусів. Давай зробимо.
У мене немає бюджету, немає матеріалів, все розбите належить галереї.
Матеріали знайдемо. А ось дозволи ти сама вирішиш, наскільки готова.
Перші тижні вони збирали «сміт