Конфлікт на першому поверсі
Тамара Іванівна стояла в під’їзді, стискаючи стару металеву лійку, ніби це була її остання зброя. На сходовій площадці першого поверху, де зазвичай красувалися її глиняні горщики з петуніями, гераньою та фіалками, панував хаос: три горщики розбиті, земля розсипалася по вицвілим лінолеуму, а пелюстки лежали, мов жертви бурі. Під’їзд пахнув вологістю, цвіллю і легким металевим присмаком від поручнів. З квартири 12 лунала електронна музика з важкими басами. Тамара Іванівна, у яскравому халаті з ромашками і зі сивим волоссям, зібраним у тугий пучок, поглянула на винуватця новенький чорний велосипед, прикріплений ланцюгом до поручнів, саме на місці її квіткової клумби.
Хто ж це таке натворив? пробурмотіла вона, голос дрізав від гніву. Мої квіти! Піввіччя їх вирощувала, а тепер варвари!
Двері квартири 12 розчинилися, і на площадку викинувся Нікіта, двадцять сім років, сусід у сірих спортивних шортах і майці. Його темне волосся було розкидане після тренування, а в руках він тримав пляшку води з яскравою етикеткою.
Тамара Іванівна, чого ви кричите? сказав він, оглядаючи безлад. Це що, через горщики? Я велосипед поставив, ну, горщики впали. Куплю нові, за 50 грн, без зайвих слів.
Тамара ткнула лійкою в його бік, вода розбризкнулася по підлозі.
За 50 грн? Це не просто горщики, Нікіте! Це душа під’їзду! А ви, молодь, тільки ламаєте!
Нікіта закатив очі, ковтаючи воду.
Душа? Бабусю, це рослини. Мій велосипед важливіший я їм їду в спортзал, це моя робота. А ваші горщики зайняли всю площу!
Оріся, молодша сестра Нікіти, виглянула з квартири. Її світле волосся було зібране в недбалий пучок, а в руках тримала потрісканий підручник з психології готувалася до іспиту в університеті. На ній була oversize-майка з написом «Мрій велико».
Нікіте, ти серйозно? сказала вона, побачивши розбиті горщики. Тамара Іванівна, пробачте його, він не подумав. Я зараз приберу.
Тамара підвисла, очі блиснули під окулярами.
Не подумав? Це егоїзм, Орісько! Ви, молоді, тільки про себе думаєте! Мої квіти радували весь будинок, а ви їх у смітник кидали!
Зверху спустилася Олена, тридцять п’ять років, мати двох дітей з квартири 15. Вона штовхала візок з малим сином, а її джинси були в плямах від яблучного пюре. За нею йшла старша донька, Лариса, з рюкзаком.
Що за шум? спитала Олена, оглядаючи площадку. Нікіте, це ти квіти розбив? Тамара Іванівна права, вони під’їзд прикрашають!
Нікіта кинуў пляшку на підвіконня, вона звеніла склом.
Прикрасили? Та половина в’яне! Краще лампочки в під’їзді міняти, ніж квіти поливати!
Олег, самотній програміст з квартири 10, вискочив з-за дверей, тримаючи ноутбук. Його окуляри сповзли на ніс, а футболка з логотипом Linux була пом’ята.
Нікіте, не гарячись, сказав він, поправляючи окуляри. Квіти це екологія, кисень. А твій велосипед можна в підвалі зберігати.
Нікіта повернувся, голос став голосніше.
Екологія? Олеже, ти в під’їзді раз на місяць буваєш, сидиш у коді! А мені де велосипед ставити?
Під’їзд перетворився на арену, де розбиті горщики стали символом війни між сусідами, кожен бачив у квітах щось своє.
Наступного дня конфлікт розгорівся з новою силою. Тамара Іванівна принесла нові горщики з підвалу, де зберігала запас, і демонстративно полила петунії, воркуючи про «невиховану молодь». Її яскравий халат колихався, а лійка блищала під тусклим світлом. Нікіта, повернувшись з тренування, побачив, що його велосипед знову загрупований у кут, оточений порожніми горщиками, і закричав сестрі:
Орісько, що це за цирк? вказав на горщики. Я ж казав, мені місце треба!
Оріся, сиділа в їхній квартирі за кухонним столом, завалена нотатками, відклала підруч