Олеля ступила з човна, що пахнув смолою і річковою ілою, і одразу зрозуміла назад вже не повернеться. Повітря тут було інше: вологе, насичене ароматом сосни, моху, риби й чогось ще, немов саме життя без зайвих домішок.
Ласкаво просимо, сказав провідник, хлопець у рибалковій жилетці. Це база «Живі води». Ставте намет, де хочете. Туалет вон там. Якщо хочеш працювати завтра о восьмій на березі. Ми прибираємо сміття.
Олеля кивнула. Слово «працювати» її не лякало. Лякало мовчання. Перший раз за довгі місяці хтось не задавав їй зайвих питань. Ніхто не питав: «Як ти?», «Ти вже справилась?», «Ти знову будеш викладати?». Ніхто не дивився з жальом чи тривогою.
Вона розклала намет на схилі, біля краю води. Сіла на колоду, зняла чоботи, опустила ноги в крижану Дністер. І вперше за довгий час не заплакала.
Пройшло два тижні. Олеля носила відра, копала траншеї, мила каструлі. Руки були в подряпинах, спина боліла від важких інструментів, а в голові панувала тиша. На базі були різні люди: студенти, біологи, колишні ІТспеціалісти, художники, волонтери з усіх куточків України. Усі трохи дивакуваті. Усі трохи загублені.
Ким ти була? запитала ввечері Зоряна, дівчина з рудими дредами та голосом, як у кобзаря.
Викладачка. Історія мистецтва. Університет у Львові.
Чому ти пішла?
Син помер. Рік тому. Він потонув. Я більше не могла. Слів просто не залишилось.
Зоряна не вигукнула, не розмахнула руками. Лише кивнула:
Розумію. У мене батько рак. Помер у грудні. Я поїхала сюди. Інакше би зійшла з розуму.
Тут не зійдеш?
Туди можна, а тут не страшно.
Олеля вперше усміхнулась.
Вона почала малювати. Папір був крафтовий, з старих мішків. Зарисовки річки, птахів, людей біля вогнища. Іноді свого сина. Тепер він у рибальській жилетці й з веслом, усміхається.
Одного разу хтось розвісив її малюнки на мотузці біля їдальні. А ввечері всі принесли свої фотографії, вірші, вироби з кори.
Оголошую день самовираження, вигукнув Андрій, високий і завжди розпатланий координатор. Хто ким був, ким став, ким хоче бути покажіть!
А ти? спитала Олеля.
Я був маркетологом. Тепер людина з сокирою. І, знаєш, мені це подобається.
Вони сміялись і більше не ховали свої шрами.
У третій місяць прийшла біда. Не з лісу, а з міста. На човні підплили мати та сестра Олелі. Схожі на привиди в яскравих ветровках, з величезними валізами і обличчями, повними докору.
Олена! Ти з розуму зїхала?! крикнула мати біля намету. Де ти взагалі? Тут людидибилі! Як ти виглядаєш! Боже мій, це взагалі законно?
Сестра Лада оглядала все, ніби шукала, куди поскаржитись.
Ми так за тебе хвилювалися! Ти не береш трубку, не відповідаєш на повідомлення, зникла, як підліток. До речі, тобі майже сорок! Ти викладачка!
Олеля мовчала. Люди біля вогнища застигли. Зоряна підвелася ззаду, тихо доторкнулася до плеча:
Потрібно?
Ні. Я сама.
Ми в шоці, продовжувала мати. Ми з Ладою думали, ти у депресії. Хочемо забрати тебе додому. Поговорили з психотерапевтом, він каже, тобі потрібна реабілітація.
Це і є моя реабілітація, мамо.
Не дурни, ти спиш у наметі! Ти носиш воду! Ти ходиш з чужинцями!
Вони не чужинці. А ти Ти давно мене не чуєш.
Олеля, втрутилася Лада. Ти нас не чуєш. Ми ж твоя сімя!
Де ви були, коли я лежала під ковдрою тижнями? Коли не могла піднятись? Коли щодня думала, що краще б я померла замість нього?
Ми намагалися допомогти!
Ні. Ви дзвонили, казали: «Зберися, ти сильна». Сильна це не допомога. Це виправдання, щоб не бути поруч.
Незабаром настала тиша, лише річка плескала, ніби погоджувалась.