**Щоденник Анни Шевченко**
Дідусь заповів мені старий будинок у селі, що ледве тримався, а сестра отримала двокімнатну квартиру в самому центрі Києва. Чоловік назвав мене невдахою та переїхав до неї. Втративши все, я вирушила до села, і коли зайшла всередину, мене вразило те, що я побачила
У нотаріуса було душно й пахло старими паперами. Я сиділа на незручному стільці, відчуваючи, як від хвилювання спітніли долоні. Поряд розташувалася Олена моя старша сестра, в елегантному бізнес-костюмі та з ідеальним манікюром. Виглядало так, ніби вона прийшла не на читання заповіту, а на важливі переговори.
Олена гортала щось у телефоні, час від часу кидаючи байдужі погляди на нотаріуса, ніби поспішала звідси. Я нервово крутила ремінець своєї зношеної сумки. У тридцять чотири роки я досі відчувала себе тією самою соромязливою молодшою сестрою поруч із впевненою, успішною Оленою. Робота в місцевій бібліотеці не приносила великих грошей, але я любила її.
Однак інші ставилися до цієї професії як до хобі, особливо Олена, яка займала посаду у великій компанії та заробляла за рік більше, ніж я за кілька. Нотаріус, літній чоловік у окулярах, прочистив горло й відкрив папку з документами. У кімнаті стало ще тихіше. Десь на стіні тихо цокали старі годинник