Пять років тому світ Леоніда Петровича розсипався але відродився з новою, яскравою силою. Тоді його шестирічна донька Оксана, ясний янгол у дитячому тілі, почала втрачати сили. Її усмішка, що коліс запалювала навіть найпохмуріші кімнати, зявлялася все рідше. Лікарі спочатку мовчали, потім холодно винесли вирок: невиліковна хвороба. Пухлина мозку. Слово, яке неможливо вимовити, не здригнувшись. Але для Оксани це був не вирок а виклик, який вона прийняла з гідністю справжньої королеви.
Леонід і Ганна, люди з розбитим серцем ще до того, як зрозуміли, що воно може розбитися, зробили усе, щоб дати доньці шанс на життя. Вони мріяли, щоб Оксана пішла до школи, навчилася читати, рахувати, розповідала казки перед сном. Для інших звичайні речі. Для них подвиг.
Вони найняли вчительку Марію Степанівну, жінку з добрими руками і мудрим серцем. Вже за два тижні вона помітила тривожний симптом: після кожної лекції у Оксани боліла голова. Дівчинка стискала скроні, блідніла, але наполегливо просила продовжити. «Я хочу вчитися, казала вона. Я маю встигнути». Марія Степанівна не витримала й мяко, але рішуче порадила батькам звернутися до лікаря:
Це може бути не просто стомленість. Треба перевірити. Серйозно. Дуже серйозно.
Ганна, жінка з материнською інтуїцією, відчула: щось не так. Вона записала доньку на обстеження того ж дня. Наступного ранку вся родина батько, мати та тендітна, як весняний цвіт, Оксана пішла до лікарні. Леонід, сильний, впевнений у собі чоловік, переконував себе: «Це вікові зміни. Організм росте. Все пройде». Він не міг, просто не міг допустити думку, що його донька хвора. Оксана була дивом довгоочікуваною дитиною, народженою у 37 років, коли всі вже зневірилися. Кожного ранку вони шептали: «Дякую, Боже, за неї». А тепер здавалося, що Бог забирає Своє.
Три години ціла вічність вони провели у лікарні. Лікар був холодний, як зимовий вітер. Наступного ранку, залишивши Оксану з нянею, батьки повернулися за результатами. У кабінеті їх зустріли мовчання та важкий погляд.
У вашої дитини пухлина мозку, сказав лікар. Прогноз невтішний.
Ганна захиталася, ніби підкошена. Обличчя Леоніда закамяніло. Він стояв, ніби в тумані, не вірячи, не приймаючи, не бажаючи. Це не могло бути правдою. Помилка Всесвіту. Вони побігли до іншої клініки, потім до третьої, четвертої. Скрізь один і той самий діагноз. Один і той самий вирок.
Почалася бороть