Ось історія, переписана для нашої культури.
Пять років тому світ Леоніда Івановича розсипався але відродився з новою, яскравою силою. Тоді його шестирічна донька Олеся, яскравий янгол у дитячому тілі, почала слабшати. Її усмішка, що коліно освітлювала навіть найпохмуріші кімнати, зявлялася все рідше. Лікарі, спочатку обережні, а потім холодні, як січневий вітер, винесли вирок: невиліковна хвороба. Пухлина мозку. Слово, яке неможливо вимовити, не здригнувшись. Але для Олесі це був не вирок а виклик, який вона прийняла з гідністю справжньої княгині.
Леонід і Ганна, люди з розбитими серцями ще до того, як зрозуміли, що серце може розбитися, робили усе, щоб дати доньці шанс на життя. Мріяли, щоб вона пішла до школи, навчилася читати, рахувати, розказувала казки перед сном. Мріяли про те, що для інших звичайність. Для них подвиг.
Вони знайшли вчительку Світлану Миколаївну, жінку з добрими руками і мудрим серцем. Вже за два тижні вона помітила тривожний знак: після кожного заняття у Олесі починався сильний біль у скронях. Дівчинка стискала голову, блідла, але наполегливо просила продовжити. «Я хочу вчитися, казала вона. Я маю встигнути». Світлана Миколаївна, не маючи сили мовчати, тихо та рішуче порадила батькам звернутися до лікаря.
Ганна, жінка з материнською інтуїцією, відчула щось не так. Вони записали Олесю на обстеження того ж дня. Наступного ранку вся родина батько, мати і крихітна, як весняна квітка, Олеся відправилася до лікарні. Леонід, зазвичай сильний і впевнений чоловік, переконував себе: «Це через ріст, це пройде». Він просто не міг припустити, що його донька хвора. Олеся була дивом довгоочікуваною дитиною, народженою у 37 років, коли всі вже думали, що дітей у них не буде. Щоранку вони шептали: «Дякую, Боже, за неї». А тепер здавалося, що Бож забирає її назад.
Три години ціла вічність вони провели у лікарні. Лікар був холодний, як снігова буря. Наступного дня, залишивши Олесю з нянею, вони повернулися за результатами. Кабінет зустрів їх важким поглядом.
«У вашої дитини пухлина мозку, сказав лікар. Прогнози невтішні».
Ганна захиталася, ніби підбита. Обличчя Леоніда було, як камінь. Він стояв у тумані, не вірячи, не приймаючи. Це не могло бути правдою. Це була помилка. Помилка світу. Вони бігали до інших лікарень результат той самий. Один і той самий вирок.
Почалася бійка. Бійка за кожен день, за кожен подих. Леонід і Ганна продали бізнес, будинок, машину. Літали до США, Німеччини, Ізраїлю. Платили тисячі доларів за лікування, за останні надії. Але медицина розвела руками. Олеся вгасала. Повільно, неминуче. Але з усмішкою.
Одного вечора, коли сонце заходило, заливаючи кімнату золотом, Олеся тихо сказала батькові:
«Тату ти обіцяв мені песика на день народження. Памятаєш? Я так хочу з ним пограти Я встигну?»
Серце Леоніда розірвалося. Він стиснув її маленьку руку, дивився в очі, повні світла, і прошепотів:
«Звичайно, рибко. Звичайно, подаруємо. І ти обовязково з ним пограєшся. Обіцяю».
Ганна плакала всю ніч. Леонід стояв біля вікна, дивився в темряву і шепотів у порожнечу:
«Навіщо ти забираєш її? Вона така добра, така яскрава Візьми мене! Візьми мене замість неї! Я нікому не потрібен, а вона потрібна всім!»
Наступного ранку він увійшов до кімнати Олесі, тримаючи на руках маленьке цуценя золотистого ретривера з очима, повними доброти. Раптом песик вирвався, помчав по килиму і стрибнув на ліжко. Олеся відкрила очі і вперше за довгий час засміялася.
«Тату! Він такий гарний! скрикнула вона, притискаючи цуценя до себе. Я назву його Барс!»
Відтоді вони не розлучалися. Барс став її тіню, захисником, голосом, коли слова вже не підкорялися. Лікарі давали Олесі півроку. Вона прожила вісім місяців. Можливо, саме любов до Барса дала їй силу. А може, це був дар згори дар, який продовжить жити.
Коли Олеся вже не могла встати, вона тихо говорила до собаки:
«Я скоро піду, Барсе. Назавжди. Ти, може, забудеш мене Але я хочу, щоб ти памятав. Ось, візьми моє каблучко».
Вона зняла маленьке золоте каблучко з пальця і обережно повісила його на нашийник. Сльози котилися по її щоках.
«Тепер ти точно памятатимеш. Обіцяєш?»
Через кілька днів Олеся пішла. Тихо, в обіймах батьків, з Барсом біля ніг. Ганна втратила розум від горя. Леонід став чужим самому собі. А Барс не їв, сидів на ліжку, дивився в порожнечу і чекав. Через тиждень він зник. Леонід і Ганна шукали його всюди: у парках, на вулицях, у підвалах. Вони почували провину адже це був