Марію збудив голос, ніби з іншого світу:
Маріє, хутко! Бачив твою невістку в крамниці. Купувала отруту для щурів. Дві упаковки! Каже, миші завелись. Але ж я знаю у тебе нема мишей!
Ноги в Марії ослабли. Ось воно що! От так вирішила забрати будинок!
Барсю, друже мій, зітхнула жінка, виносячи на двір миску з їжею. Залишились ми з тобою самі на цьому світі.
Пес підняв морду, вдячно лизнув їй руку й приступив до їжі. Марії Іванівні минуло шістдесят пять, але виглядала вона молодшою міцна, статна, з акуратно зачесаним сивим волоссям. Тільки очі видавали горе у них застигла така туга, що дивитися було боляче.
Півроку тому Дмитро розбився на мотоциклі. Купив собі «залізного коня» до сорокаріччя, казав мрія з дитинства. Марія відмовляла, але хіба сину заперечиш? А за місяць дзвінок із лікарні. Не впорався на повороті.
Після похорону Ольга забрала Ігорка й поїхала до своїх батьків у Київ. Спочатку дзвонила, давала поговорити з онуком, потім все рідше.
Марія намагалася домовитись про зустрічі за законом мала право бачити онука. Але Ольга то посилалася на хворобу дитини, то на зайнятість.
А потім взагалі змінила номер. Марія поїхала за адресою сусіди сказали, що Ольга з батьками продали квартиру й переїхали. Куди ніхто не знав.
Гей, Маріє! почулося через паркан. Жива ще?
Це був сусід Василь Петрович, бадьорий сімдесятирічний вдівець. Вони з покійним чоловіком дружили сімями, а як його не стало, Василь опікувався сусідкою.
Жива, Василю, куди я дінуся, усміхнулась Марія. Заходь, чаю випємо.
Коли мені чаювати, махнув рукою сусід. Їду до міста, в аптеку та за продуктами. Тобі щось привезти?
Дякую, у мене все є.
Ну, дивись. А то я знаю тебе сидиш, як сова, нікуди не виходиш. Не діло це, Марічко. Треба жити.
Василь поїхав, а Марія повернулася в хату. У передпокої на стіні висіли фотографії усе її життя, як на долоні.
Ось молоді з чоловіком на весіллі, ось Дмитрик робить перші кроки, ось вже дорослий син з дружиною та маленьким Ігорком. Усі посміхаються, щасливі.
Жінка важко зітхнула й пішла на кухню. День тягнувся нескінченно. Вона ввімкнула телевізор, але дивитися не могла усе здавалося чужим.
Взялася за вязання, але руки не слухалися. Зрештою лягла спати раніше, сподіваючись, що уві сні знайде спокій.
Мамо, мамо!
Марія розплющила очі. Перед нею стояв Дмитро молодий, усміхнений, у тій сорочці в клітинку, яку вона йому подарувала на день народження.
Дмитру! схлипнула жінка. Сину мій!
Не плач, мамо. Я прийшов попередити. Будь обережна. Зло поряд, дуже близько.
Що ти кажеш? Яке зло? Дмитре!
Але син уже розчинявся в світанковому тумані. Марія прокинулася в сльозах. За вікном світало, півні співали на різні голоси. Сон був таким ясним, ніби Дмитро справді приходив.
Жінка встала, вмилася холодною водою й вийшла надвір. Ранкове повітря було свіжим. Удалині, за річкою, здіймався туман. Краса така, що серце ніби стискалося.
Бабу Маріє! Бабу Маріє!
До хвіртки бігла дівчинка років девяти Оленка, онука покійної подруги Марії. Батьки дівчинки загинули в аварії два роки тому, і вона жила у дитячому будинку.
Марія часто навідувала її, приносила гостинці, допомагала з уроками.
Оленко, сонечко! Що так рано?
Нас везе