Ой, слухай, що трапилося!
Марічко, терміново! Я тільки що в магазині бачив твою колишню невістку. Вона купувала отруту для щурів. Аж дві упаковки! Каже, миші докучають. Але ж я знаю у тебе жодних мишей немає!
У Марії аж ноги підкосились. От воно як! От що вона задумала!
Барончику, друже мій, зітхнула жінка, виходячи у двір з мискою каші. Залишилися ми з тобою самі на цьому світі.
Пес підняв морду, вдячно лизнув їй руку і взявся за їжу. Марії Іванівні вже шістдесят пять, але виглядала вона на пятдесят міцна, статна, з акуратно зачесаним сивим волоссям.
Тільки очі видавали горе у них застигла така туга, що дивитися було боляче.
Пів року тому Олег загинув на мотоциклі. Купив собі «залізного коня» до сорокаріччя, казав мрія з дитинства. Марія відмовляла, але хіба сина переконаєш? А за місяць дзвінок із лікарні. Не впорався на повороті
Після похорону Людмила забрала маленького Івасика та переїхала до своїх батьків у Київ. Спочатку ще дзвонила, давала поговорити з онуком, потім все рідше.
Марія намагалася домовитись про зустрічі за законом вона мала право бачити онука. Але Людмила то посилалася на хворобу дитини, то на роботу.
А потім взагалі змінила номер. Марія поїхала за адресою а сусіди кажуть, що квартиру продали та переїхали. Куди невідомо.
Гей, Маріє! почувся голос через паркан. Як справи?
Це був сусід Микола Петрович, жвавий дідок за сімдесят. Вони з її померлим чоловіком дружили сімями, а після його смерті Микола взявся піклуватися про сусідку.
Жива, Миколо, куди я дінусь, усміхнулася Марія. Заходь, чаю випємо.
Де мені чаювати, махнув рукою сусід. До міста збираюся, в аптеку та по продукти. Щось привезти?
Дякую, у мене всього достатньо.
Ну, дивися. А то я тебе знаю сидиш, як та сова, нікуди не виходиш. Не добре це, Марічко. Жити треба.
Микола поїхав, а Марія повернулася в хату. У передпокої на стіні фотографії, немов вся її життя на долоні.
Ось вони з чоловіком на весіллі, ось Олежко робить перші кроки, ось уже дорослий син із дружиною та маленьким Івасиком. Усі посміхаються, щасливі.
Жінка важко зітхнула і пішла на кухню. День тягнувся без кінця. Вона ввімкнула телевізор, але дивитися не могла усе здавалося чужим.
Спробувала вязати, але пальці не слухалися. Нарешті лягла спати раніше, сподіваючись, що сон принесе забуття.
Мамо! Мамо!
Марія розплющила очі. Перед нею стояв Олег молодий, усміхнений, у тій сорочці в клітинку, яку вона йому подарувала на день народження.
Олежку! скрикнула жінка. Сину мій!
Не плач, мамо. Я прийшов попередити. Будь обережна. Зло поруч, дуже близько. Бережи себе.
Що ти кажеш? Яке зло? Олеже!
Але син уже розчинявся у світанковому тумані. Марія прокинулася в сльозах. За вікном світало, півні співали на всі голоси. Сон був таким ясним, ніби Олег справді приходив.
Вона встала, умилася холодною водою і вийшла надвір. Ранкове повітря було свіжим. Десь за річкою здіймався туман. Краса така, що аж серце щеміло.
Бабусю Маріє! Бабусечко!
До хвіртки бігла дівчинка років девяти Оленка, онука покійної подруги Марії. Батьки загинули в аварії два роки тому, і вона жила в дитбудинку.
Марія часто навідувала її, приносила солодощі, допомагала з уроками.
Оленко, сонечко! Що так рано?
Нас сьогодні на картоплю везуть, на фермерське поле. Я до вас забігла попрощатися. Повернуся через тиждень.
Постривай! Марія швидко зайшла в дім і повернулася з пакетом. Ось, візьми. Пиріжки з вишнями, яблука з саду і цукерки. Поділися з дітьми.
Дякую! Дівчинка міцно обняла її. Я вас дуже люблю!
І я тебе, дитинко. Бережи себе.
Оленка пішла, а Марія довго дивилася їй услід. Скільки разів вона хотіла забрати дівчинку до себе! Але самотній літній жінці опіку не дають.
Кажуть: “Потрібна повна сімя, стабільний дохід, медичні довідки”. А де їй взяти родину?
День пройшов у звичайних клопотах. Марія полола грядки, годувала курчат, готувала обід. До вечора втомилася і рано лягла спати. І знову прийшов сон.
Цього разу Олег стояв біля воріт і махав рукою, немов намагаючись когось зупинити.
Не пускай! гукав він. Мамо, не впускай у дім! Небезпека!
Марія прокинулася від стуку в двері. Годинник показував пів на дванадцяту. Хто міг прийти в такий час?
Хто там? спитала вона, не відчиняючи.
Маріє Іванівно, це я, Людмила. Відчиніть, будь ласка!
Колишня невістка? Марія здивова