Ти був тим, хто залишив мене біля дитбудинку? спитав Роман, побачивши на грудях незнайомця таку саму білувату пляму.
Ну все, хлопці, я поїхав! гукнув він, стрибаючи на підніжку вже рушійного потягу. Друзі з перону махали йому, хтось навіть щось кричав, але слова губилися в гуркоті коліс. Він посміхнувся.
Три роки минуло з дембелю. За цей час він встиг влаштуватися на роботу, поступити на заочне та навіть трохи підзаробити. А от просто так зібратися й махнути в інше місто такого ще не було.
З друзями його повязував дитбудинок. Тоді вони були сиротами, тепер дорослими зі своїми планами, мріями й боргами за комуналку.
Оля та Петро одружилися, взяли іпотеку в гривнях і чекали на дитину. Рома щиро їм заздрив по-доброму, бо сам мріяв про таке. Але його життя склалося інакше.
Ще з дитинства він намагався зрозуміти: хто він? Звідки? Чому опинився тут?
Спогади були розмитими, наче уривки сну, але десь глибоко лишалося тепле відчуття чогось доброго. Єдине, що він знав його привів якийсь чоловік. Молодий, акуратний, років під тридцять.
Про це розповіла баба Параска прибиральниця, яка тоді ще не вийшла на пенсію.
Я ж була шустра, як вітер у полі, згадувала вона. Дивлюся у вікно, а він стоїть під ліхтарем, тримає хлопця за руку. Той маленький, років три.
Говорить із ним, як із дорослим. Потім дзвінок і його як не було. Я вибігла, а він уже зник, мов крізь землю провалився.
Впізнала б його зараз одразу. Ніс особливий гострий, як у шуляка. Машини не було, отже, місцевий. І навіть рукавичок дитині не вдягнув.
Рома, звісно, нічого не памятав. Але роками роздумував і дійшов висновку: найімовірніше, це був його батько. Що сталося з матірю залишалося таємницею.
Та в дитбудинок його привели доглянутим, у чистому одязі. Лише одна річ викликала питання велика білувата пляма на грудях, що простягалася до шиї.
Спочатку подумали на опік, але лікарі пояснили: рідкісна родимка. Баба Параска запевняла, що таке часто передається в родині.
Ну й що, бабусю, тепер мені по пляжах ходити й усіх оглядати? жартував Рома.
Але жінка лише зітхала. Для нього вона стала рідною. Після випуску вона приютила його:
Поки житло не дадуть живи в мене. Не царська справа по орендах тусуватись.
Тоді Рома стискував зуби адже він уже був чоловіком. Але як забути ті вечори, коли після чергової бійки він приходив до неї в комірчину й плакав, сховавши обличчя в її фартух?
Він завжди боровся за справедливість, навіть якщо супротивник був старшим. А вона гладила його по голові й казала:
Молодець, Ромцю, що добрий та чесний. Тільки життя тобі через це буде непросте. Ой як непросте
Тоді він не розумів цих слів. Лише через роки відчув їхню вагу.
Оля була в дитбудинку з народження. Петро зявився пізніше, коли Ромі виповнилося одинадцять. Він був вищий за однолітків, а Петро замкнутий і ладен битися за будь-яку образу.
Його привезли після жаху: батьки отруїлися паленою горілкою. Спочатку Петрусь тримався осторонь.
Але сталася історія, яка звязала їх назавжди.
Олю не любили. Руда, маленька, тиха ідеальна мішень для знущань. Одні дражнили, інші смикали за коси, треті просто штовхали. Того дня старші діти особливо розійшлися.
Рома не витримав кинувся на захист. Але сили були нерівні. За хвилину він лежав на підлозі, прикриваючи голову руками. Оля кричала, розмаху