То ти був тим чоловіком, що залишив мене біля дитбудинку? спитав Роман незнайомця, побачивши на його грудях таку саму родиму пляму.
Ну от і все, хлопці, я йду! гукнув Роман, стрибаючи на підніжку вже рушійного потяга. Друзі махали йому з перону, хтось намагався щось крикнути на останок. Він усміхнувся.
Три роки минуло з того часу, як він повернувся з армії. За цей час встиг влаштуватися на роботу, пішов на заочне у виш. А от так взяти й поїхати в інше місто без причини таке траплялося вперше.
Друзів йому заміняла спільна доля дитячий будинок. Колись вони були дітьми без батьків, тепер стали дорослими зі своїми мріями, планами, а іноді й іпотеками.
Оля та Петро одружилися, взяли квартиру під процент і чекали на дитину. Роман щиро їм радів, хоч і трохи позаздрив бо і сам мріяв про таке. Але життя розпорядилося інакше.
Ще з перших років у дитбудинку він намагався зрозуміти: хто він? Звідки? Чому опинився тут?
Спогади були ніби змарнованим сном, але десь глибоко лишалося тепле відчуття чогось доброго. Єдине, що знав його привів чоловік. Молодий, добре одягнений, років під тридцять.
Про це розповіла баба Параска тодішня прибиральниця, яка ще не виходила на пенсію.
Я ж була молода, око як у сокола, казала вона. Дивлюся у вікно, а він стоїть під ліхтарем, тримає хлопчика за руку. Тому років три, не більше.
Говорить із ним, як із дорослим. Потім дзвінок у двері і геть зник. Я за ним, а він ніби крізь землю провалився.
Впізнала б зараз миттю. Ніс у нього був особливий гострий, довгий, як у відьмака. Машини не бачила, отже, місцевий. І навіть рукавичок дитині не вдягнув.
Роман, звісно, нічого не памятав. Але з роками дійшов висновку: найімовірніше, це був його батько. Що трапилося з матірю залишалося таємницею.
Та в дитбудинок його привели охайно одягненим, доглянутим. Лише одна річ турбувала вихователів велика білувата пляма на грудях, що простягалася до шиї.
Спочатку подумали на опік, але лікарі визначили: рідкісна родимка. Баба Параска казала, що такі часто передаються в роду.
Та годі, бабо Параско, хочеш, щоб я тепер по пляжах ходив і всіх оглядав? сміявся Роман.
Але жінка лише зітхала. Для нього вона стала найближчою, майже рідною. Після випуску вона прихистила його у себе:
Поки житло не дадуть живи в мене. Не місце тобі по орендах мотатися.
Тоді Роман стримував сльози адже він уже був дорослим. Але як забути ті моменти, коли після чергової «виховної» лупки він приходив до неї у підсобку і плакав, сховавши обличчя у її фартух?
Він завжди намагався захищати слабших, навіть якщо супротивник був старшим. А вона гладила його по голові і казала:
Молодець, що добрий, Ромцю. Тільки життя з тобою буде не простим. Дуже не простим.
Тоді він не розумів цих слів. Лише через роки відчув їхню вагу.
Оля була у дитбудинку від народження. Петро зявився пізніше, коли Роману виповнилося одинадцять. Він був худорлявим, а Петро замкненим, вразливим.
Його привезли після страшної трагедії: батьки отруїлися підробленим самогоном. Спочатку Петро тримався осторонь.
Але сталася подія, яка назавжди звязала їх усіх.
Олю не любили. Руда, маленька, тиха ідеальна мішень для знущань. Одні дражнили, інші смикали за коси, треті просто штовхали. Того дня старші особливо розійшлися.
Роман не зміг стояти осторонь кинувся боронити. Але сили були нерівні. За кілька хвилин він лежав на підлозі, прикриваючи голову. Оля кричала, розмаху